Франко І. Я. - Борислав сміється, Франко І. Я.

- Але ні, ні, ні,- і при тім він з лю­тос­ті туп­нув но­гою,- се не мо­же бу­ти! Я не дам з со­бою гра­ти, мов з ко­тя­тем. Я не ко­тя, Фан­ні, я - вовк, я вмію ку­са­ти!

Він по­чер­во­нів, як бу­ряк, йо­го очі по­ча­ли за­ли­ва­ти­ся кро­в’ю, лю­тість за­та­му­ва­ла йо­му дух. Фан­ні ди­ви­ла­ся на ньо­го, мов на свя­то­го. Ні­ко­ли він не ви­дав­ся їй та­ким хо­ро­шим і при­над­ним, як в тій хви­лі ди­кої лю­тос­ті. По хви­лі пе­ре­диш­ки Гот­ліб го­во­рив да­лі вже тро­хи ла­гі­д­ні­ше:

- Але ска­жи ти ме­ні, бо­га ра­ди, Фан­ні, че­рез що твій ба­тько не хо­че да­ти те­бе за ме­не?

- Не знаю,- від­по­ві­ла Фан­ні.- Ме­ні здається, що він має який­сь гнів на твоїх ро­ди­чів.

- А ти, Фан­ні, ти,- і він з ди­ким жа­ром вдив­лю­вав­ся в її очі,- ти… чи піш­ла би за дру­го­го, як­би твій батько ка­зав то­бі?

- Готліб, як мо­жеш ти так пи­та­ти ме­не? Ти ж знаєш, я вип­ла­ка­ла б свої очі з жа­лю за то­бою, я вмер­ла би швид­ко - але про­ти батько­вої во­лі не піш­ла б.

- Так ти ме­не лю­биш?

- Готліб! - І во­на впа­ла в йо­го об­нят­тя. Жаль і гро­зя­ча роз­лу­ка до­да­ва­ли си­ли їх пес­то­щам, сльози до­ли­ва­ли жа­ру їх по­ці­луям.

- Але які ви­ди мо­же твій батько ма­ти з то­бою, Фан­ні?

- Або я знаю! Ад­же знаєш, мій батько ба­га­тий, має зв’я­з­ки з уся­ки­ми куп­ця­ми та бан­кі­ра­ми,- мо­же, хо­че ме­не від­да­ти за кот­ро­го з них.

- Прокляте багатст­во! - ворк­нув крізь зу­би Гот­ліб.

- Я би во­лі­ла, що­би мій батько був бід­ний,- ска­за­ла су­мо­ви­то Фан­ні,- то­ді він пот­ре­бу­вав би лас­ки тво­го батька і з ра­діс­тю від­дав би ме­не за те­бе.

Очі Гот­лі­ба за­іск­ри­ли­ся при тих сло­вах дів­чи­ни. Він кріп­ко стис­нув її ру­ку, так, що во­на аж скрик­ну­ла.

- Добре мо­виш, Фан­ні,- ска­зав він рі­шу­че,- і я так ка­жу! Бу­вай здо­ро­ва!

- Куди йдеш?

- Не пи­тай! Я пос­та­ра­юсь усу­ну­ти всі за­ва­ди, що сто­ять в до­ро­зі на­шо­му щас­тю! Ти му­сиш бу­ти моєю, а хоч би ту…

Вона не до­чу­ла йо­го слів. Мов гро­мо­ва хма­ра, ви­біг він з Ле­оно­во­го до­му, і в бід­ної Фан­ні три­вож­но стис­ка­ло­ся сер­це.

- Що він хо­че зро­би­ти? - про­шеп­та­ла во­на.- Він та­кий би­ст­рий і пал­кий, він так га­ря­че і без­пам’ятно лю­бить ме­не, що го­тов на­ро­би­ти яко­го ли­ха. Гос­по­ди, хо­ро­ни йо­го!

А Гот­ліб, вий­шов­ши на ули­цю, став на хви­лю, не­мов роз­ду­му­ючи, ку­ди йти. Да­лі стре­пе­нув­ся і пог­нав до­до­му.

- Мамо! - скрик­нув він, впа­да­ючи до ма­те­ри­но­го по­кою.- По­що ви оду­ри­ли ме­не?

- Як, ко­ли?

- Пощо ви ска­за­ли, що Ле­он при­рік від­да­ти свою доньку за ме­не?

- Або що, не хо­че?

- Адже ж він і вам ка­зав, що не хо­че? Чи ні?

- Та так. По­га­нець він, син­ку, я то­бі дав­но ка­за­ла, щоб ти з ни­ми не за­хо­див­ся! - Все те го­во­ри­ла Риф­ка, мов сон­на, мов із яких не­яс­них сто­літ­ніх спо­ми­нок. Але Гот­лі­ба то­та сон­ли­вість ви­ве­ла з терп­цю. Він туп­нув но­гою, аж вік­на за­б­ри­ні­ли, і крик­нув:

- Мамо! Раз я вам ка­зав, щоб ви го­во­ри­ли зо мною по-ро­зум­но­му! Раз я вам ска­зав, що люб­лю Ле­оно­ву доньку і що во­на му­сить бу­ти моєю, тож не го­во­ріть ме­ні ні­чо про­тив неї! Ро­зу­мієте, чи ні?

Рифка трем­ті­ла всім ті­лом від тих гріз­них слів, кот­рих зна­чен­ня во­на лиш че­рез по­ло­ви­ну ро­зу­мі­ла, і, мов при­ча­ро­ва­на, не зво­ди­ла очей з йо­го ли­ця.

- Та доб­ре, син­ку, доб­ре, але чо­го ж ти від ме­не хо­чеш?

- Я хо­чу, щоб Фан­ні бу­ла моєю.

- Та що ж, ко­ли той по­га­нець не хо­че да­ти її за те­бе.

- Мусить, ма­мо!

- Мусить? А як же ти йо­го вси­луєш?

- Отож о тім я хо­тів з ва­ми по­ра­ди­ти­ся, ма­мо.

- Зо мною? Що ж я то­бі в тім по­рад­жу? Ти, син­ку, маєш свій ро­зум, ліп­ший, ніж мій, радь со­бі сам!

- А так, ви розг­ні­ва­ли Ле­она, ві­допх­ну­ли йо­го, а те­пер «радь со­бі сам»! Вид­жу, вид­жу, як ви ме­не лю­би­те!

Рифка зах­ли­па­ла, мов ма­ла ди­ти­на:

- Синку, син­ку, лиш то­го ме­ні не ка­жи! Все, що хо­чеш, лиш то­го ме­ні не ка­жи, що я те­бе не люб­лю.

- Ба, як же маю не ка­за­ти, ко­ли ви всьому мой­ому ли­ху вин­ні, а те­пер і по­ра­ди­ти не хо­че­те, як з то­го ли­ха ви­пу­та­ти­ся.

Бідна Риф­ка би­ла­ся, мов ри­ба в са­ку. Во­на так ра­да бу­ла по­ду­ма­ти і при­ду­ма­ти щось ду­же, ду­же муд­ро­го для сво­го си­на, але її не­ду­жі, над­лама­ні і блуд­ні дум­ки мі­ша­ли­ся і роз­ла­зи­ли­ся без ла­ду і скла­ду,- во­на при­би­ра­ла ти­ся­чі рад, од­ну за дру­гою, і, не вис­ка­зав­ши ні­чо­го, від­ки­да­ла їх, ви­дя­чи, що всі ті ра­ди бе­зум­ні і зов­сім не ве­ду­чі до ці­лі.

- Ти, ти, син­ку, пі­ди до нього і про­си йо­го… або ні, ліп­ше на­мов де­яких ріп­ни­ків, щоб йо­го доб­ре ви­би­ли… або ще ні, най­ліп­ше би бу­ло тру­ти­ти то­го по­ган­ця де з мос­та в во­ду,- або ні,- ох, що то я хо­ті­ла ска­за­ти…

- Дурні ви, ма­мо!

Рифку вра­ду­ва­ло те сло­во, во­но зня­ло з неї страш­ний тя­гар - ду­ман­ня.

- А ви­диш, син­ку, я то­бі то ка­за­ла, що я ні­чо путнього не при­ду­маю, бо я дур­на, син­ку, ду­же дур­на, як стовп, як ту­ман ві­сім­над­ця­тий! Ох, моя го­ло­во, моя бід­на, дур­на, не­тя­му­ща го­ло­во! - І Риф­ка тяж­ко за­ри­да­ла, са­ма не зна­ючи чо­го.

Нараз во­на стре­пе­ну­ла­ся, жи­ві­ша іск­ра заб­лис­ла в її оці.

- Слухай, син­ку, що я при­ду­ма­ла!

- Що та­ке?

- Він ка­зав, що має ін­ші ви­ди з донькою,- пев­но, за бо­га­ча яко­го хо­че її да­ти.

- А пев­но.

- Якби він був бід­ний, то дав би доньку за те­бе.

- А пев­но.

- Ну, а хі­ба ж то та­ка ве­ли­ка річ з бо­га­ча зро­би­ти бід­но­го?

- Невелика.

- І я так ду­маю. Пі­ди вно­чі і під­ло­жи огонь під йо­го кля­ту фаб­ри­ку, все йо­го бо­гатст­во за го­ди­ну з ди­мом пі­де,- і до­нь­ка йо­го бу­де твоєю!

Готлібові очі за­ярі­ли­ся рі­шу­чим ог­нем.

- Добре ка­же­те, ма­мо! І