Франко І. Я. - Борислав сміється, Франко І. Я.

пов­не вдо­во­лен­ня, а що бу­дов­ни­чий, скін­чив­ши своє ді­ло, мав са­ме вер­та­ти до Дро­го­би­ча, то Ван­-Гехт зап­ро­сив йо­го до по­во­зу, на кот­рім він сам приїхав. По­сі­да­ли. Роз­го­во­ри­ли­ся по до­ро­зі. Бу­дов­ни­чий роз­ка­зу­вав Ван-Гех­то­ві про Бо­рис­лав і про те, що там учо­ра ви­бух­ли якісь не­по­ряд­ки, о кот­рих до­сі ні­чо­го ще пев­но­го не зна­ти.- Пев­но, зви­чай­на хлопська не­по­кі­р­ли­вість, ні­чо­го важ­но­го! - до­дав він з по­гор­дою. Да­лі пе­рей­шла бе­сі­да на дру­гі бо­рис­лавські обс­та­ви­ни, на стан вос­ко­вої про­дук­ції і вос­ко­во­го рин­ку. З роз­мо­ви по­ка­за­ло­ся, що про но­вий це­ре­зин бу­дов­ни­чий ні­чо­го ще не знає,- і Ван-Гехт по­чав ду­ма­ти, що го­ді бу­де від нього що-не­будь діз­на­ти­ся о тім, чо­го йо­му тре­ба. Але бу­дов­ни­чий роз­го­во­рив­ся і го­во­рив уже, що йо­му сли­на на язик при­нес­ла.

- Я вам ка­жу, що ці­ла та шту­ка не­дов­го пот­ри­ває,- ба­ла­кав він,- ле­да день, і все по­пе­лом роз­вієся, збанк­ро­тує. Дрі­б­ні влас­тив­ці дер­жаться яки­мось чу­дом бо­жим, і тре­ба тілько яко­го-не­будь слу­чай­но­го при­пад­ку, щоб усе те піш­ло з тор­ба­ми. А й між більши­ми влас­тив­ця­ми, ро­зу­мієся, крім од­но­го Гер­ма­на Гольдкре­ме­ра, не­ма ні од­но­го со­лід­но­го ге­шефтс­ма­на. Усе швін­дель, усе ду­рис­ві­ти! От, про­шу вас, тут один з най­ба­гат­ших бу­дує не­дав­но но­ву фаб­ри­ку, якусь но­во­мод­ну фаб­ри­ку, і, хо­тя­чи за­мас­ку­ва­ти­ся, го­во­рить ме­ні, що се має бу­ти па­ро­вий млин. Дає ме­ні план,- вже й за­був, чиєї то ро­бо­ти той план був. Ну, ні­чого,- зир­нув я, вид­жу, що се наф­тар­ня, а не млин, але га­даю со­бі: «Ко­ли твоя во­ля, що­би се був млин, то най то­бі бу­де млин». А він, ду­рень, ско­ро при пер­ших зак­ла­ди­нах, та й за­раз про­го­во­рив­ся, і ще й ме­не скомп­ро­мі­ту­вав! Ну, ска­жіть же, чи мож­на з та­ки­ми людьми со­лід­не ді­ло ма­ти?

Ван-Гехта не ду­же за­ці­ка­ви­ло се опо­ві­дан­ня. Але щоб не по­ка­за­ти­ся не­чем­ним і та­ки чи­мось під­дер­жа­ти роз­мо­ву, він спи­тав бу­дов­ни­чо­го:

- То, ка­же­те, но­во­мод­на якась фаб­ри­ка? А не мо­же­те ме­ні ска­за­ти, що в ній та­ко­го но­во­мод­но­го?

- Не мо­жу вам то­го ска­за­ти, бо, як ка­жу вам, бу­до­ви тої я не про­ва­див. Але ко­ли ви з тим ді­лом ближ­че зна­ко­мі, то я вам ска­жу, якої сис­те­ми се фаб­ри­ка. Поз­вольте, поз­вольте, те­пер со­бі при­га­дую, план фаб­ри­ки був ро­бо­ти яко­гось Ше­ф­фе­ля,- пев­но, бу­де­те зна­ти йо­го сис­те­му фаб­ри­ка­ції?

Ван-Гехт аж зір­вав­ся з си­джін­ня, мов при­шиб­ле­ний наг­лим уда­ром елект­рич­ної ба­те­рії.

- Шеффеля, ка­же­те!? І що, фаб­ри­ка то­та вже го­то­ва?

- О, дав­но го­то­ва. Ка­жуть, що ро­бить день і ніч.

- А влас­ти­вець тої фаб­ри­ки зо­ве­ся…?

- Леон Гам­мерш­ляг.

Ван-Гехт за­пи­сав со­бі ім’я в но­тат­ці.

- А не мо­же­те ме­ні ска­за­ти,- да­руй­те, що вам так нап­рик­ря­юся,- де на­хо­диться то­та фаб­ри­ка?

- Поконець Бо­рис­ла­ва. От сею до­ро­гою як поїде­те вдо­ли­ну, по­над рі­ку, че­рез он то се­ло, зве­ться Гу­би­чі, і не доїздя­чи до Бо­рис­ла­ва, на­лі­во, над річ­кою.

- Дякую вам. Ме­не ду­же ін­те­ре­сує та но­ва сис­те­ма фаб­ри­ка­ції, му­шу поїха­ти ще ни­ні зви­ді­ти то­ту фаб­ри­ку. Бу­вай­те здо­ро­ві!

Карита зу­пи­ни­лась бу­ла влас­не пе­ред до­мом бу­дов­ни­чо­го, кот­рий з ук­лад­ніс­тю ста­ро­го еле­ган­та стис­нув Ван-Гех­та за ру­ку, вис­ко­чив з ка­ре­ти і пі­шов до сво­го до­му.

Ван-Гехт доб­ру хви­лю ду­мав, що йо­му ро­би­ти, а від­так ка­зав вез­ти до Гер­ма­но­во­го до­му на обід.

«Нехай і так,- ду­мав він сам со­бі по до­ро­зі,- те­пер маю йо­го в ру­ках, не вте­че ме­ні ні­яким спо­со­бом!»

 

 

 

Щасливий, роз­ра­ду­ва­ний і прист­роєний, мов на праз­ник, увій­шов Гот­ліб до світ­ли­ці, в кот­рій си­ді­ла Фан­ні. Се пер­ший раз мав він ба­чи­ти­ся з нею піс­ля щас­ли­во­го улад­жен­ня їх ді­ла між йо­го ма­тір’ю і її батьком. Він ішов, зем­лі під со­бою не чу­ючи: го­ло­ва йо­го пов­на бу­ла об­ра­зів щас­ли­вої бу­ду­щи­ни, сер­це пов­не бу­ло нес­ка­зан­ної нам’єтнос­ті, нев­га­си­мо­го жа­ру. Якою-то він зас­та­не її? Як во­на лю­бо ус­міх­неться йо­му на­зуст­річ, як, пре­чу­до­во рум’яні­ючись, впа­де в йо­го об­нят­тя, по­хи­лить прек­рас­ну го­лов­ку на йо­го пле­че, як він бу­де ці­лу­ва­ти, пес­ти­ти, го­лу­би­ти її! Все те, мов ро­же­ві, за­па­ху­щі блис­ка­ви­ці, стрі­ля­ло в йо­го уяві, і він не йшов, а ле­тів, зем­лі під со­бою не чу­ючи, що­би як­най­швид­ше по­ба­чи­тись з нею.

Але що се? Ось во­на стоїть при вік­ні, пле­чи­ма до две­рей, з го­ло­вою, опер­тою о ши­бу, і чи не чує йо­го при­хо­ду, чи не хо­че обер­ну­ти­ся. На ній сук­ня з яко­гось сі­ро­го шов­ку, хоч до­ро­га, а все ж якось так бу­ден­но виг­ля­дає; ані од­на скин­дяч­ка, ані ні­який блис­ку­чий ме­та­ле­вий стрій, кот­рі во­на так лю­бить,- ні­що не по­ка­зує, що во­на чо­гось на­діється хо­ро­шо­го, ра­діс­но­го, праз­нич­но­го. Ти­хенько він наб­ли­зив­ся до неї, взяв її за пле­че і на­хи­лив­ся, щоб по­ці­лу­ва­ти в ли­це, ко­ли ра­зом відс­ко­чив, мов опа­ре­ний, по­ба­чив­ши, як ряс­ні сльози пли­ли з її очей, і по­чув­ши рів­но­час­но її при­ду­ше­ні, хли­пан­ням пе­ре­ри­ва­ні сло­ва:

- Іди геть!

- Се що та­ко­го? Фан­ні, що то­бі ста­ло­ся? Фан­ні, сер­це моє, чо­го ти пла­чеш?

- Іди геть, не го­во­ри до ме­не!

- Як то не го­во­ри­ти? Що ж се та­ко­го? Чи вже я то­бі та­кий не­на­вис­ний, та­кий огид­ний, що й пог­ля­ну­ти не хо­чеш на ме­не, Фан­ні?

І він знов по­ло­жив свої ру­ки на її пле­чі, стис­ка­ючи їх ле­генько. Фан­ні ще дуж­че зап­ла­ка­ла, але не обер­та­ла­ся.

- Іди геть! Хі­ба ж не знаєш, що нам роз­лу­чи­ти­ся тре­ба, що нам з то­бою не бу­ти?

- Нам? Роз­лу­чи­ти­ся? Се ти що го­во­риш, Фан­ні? Ти не­ду­жа, чи що та­ко­го? Нам не бу­ти з то­бою? Хто се сміє ка­за­ти?

- Мій батько!

- Твій батько? А се ко­ли? Ад­же не­дав­но, по­зав­чо­ра, він дав своє сло­во моїй ма­те­рі,- хі­ба ж він міг взя­ти на­зад своє сло­во?

Фанні ми­мо­во­лі обер­ну­ла­ся, слу­ха­ючи йо­го слів,- во­на й са­ма не зна­ла, що се зна­читься.

- Але ж, про­тив­но, Гот­ліб, імен­но твоїй ма­те­рі мій батько ка­зав, що не дасть ме­не за те­бе, що має зо мною якісь ін­ші ви­ди.

- Але ж ма­ти зов­сім про­тив­но ка­за­ла ме­ні!

- А я то­бі ка­жу прав­ду, я все чу­ла!

- То моя ма­ти ошу­ка­ла ме­не?

- Вона, мо­же, так тілько… що­би ти не тур­бу­вав­ся…

- Господи, то во­но й справ­ді так? Ні, се не мо­же бу­ти! Що я ви­нен тво­му батько­ві, що ти йо­му вин­на, Фан­ні, що він хо­че нас живих за­ри­ти в мо­ги­лу?

- Я