Франко І. Я. - Борислав сміється, Франко І. Я.

Франко І. Я.

БОРИСЛАВ СМІЄТЬСЯ

повість

Том 15

зібрання творів

у 50-ти томах.

Частина 2

Сонце до­ся­га­ло вже по­луд­ня. Го­дин­ник на ра­ту­ше­вій ве­жі ви­бив швид­ко і плач­ли­во оди­над­ця­ту го­ди­ну. Від гро­мад­ки ве­се­лих, гар­но пов­би­ра­них па­нів-оби­ва­те­лів дро­го­бицьких, що про­ход­жу­ва­ли­ся по «плян­тах» ко­ло кос­те­ла в ті­ні цві­ту­чих каш­та­нів, від­ді­лив­ся пан бу­дов­ни­чий і, ви­ма­ху­ючи блис­ку­чою па­лич­кою, пе­рей­шов че­рез ули­цю до ро­біт­ни­ків, за­ня­тих при но­во­роз­по­ча­тій бу­до­ві.

- Ну, що ж, май­стер,- крик­нув він, не до­хо­дя,- го­то­ві ви вже раз?

- Все го­то­во, про­шу па­на бу­дов­ни­чо­го.

- Ну, то ка­жіть же вда­ри­ти «раст»!

- Добре, про­шу па­на! - від­по­вів май­стер і, обер­та­ючи­ся до по­міч­ни­ка, що сто­яв по­біч нього і до­кін­чу­вав об­ті­су­ва­ти ве­ли­чез­ну фун­да­мен­то­ву бри­лу по­пе­лівсько­го пі­ща­ни­ка, ска­зав: - Ану, Бе­не­дю, ту­ма­не який­сь! Не чуєш, що пан бу­дов­ни­чий ка­жуть раст би­ти?.. Жи­во!

Бенедьо Си­ни­ця ки­нув з рук ос­кард і пос­пі­шив спов­ни­ти май­ст­рів роз­каз. Пе­рес­ка­ку­ючи че­рез роз­ки­да­не кру­гом ка­мін­ня, за­ди­хав­шись і по­си­нів­ши з на­ту­ги, він біг, що бу­ло мо­ці в йо­го тон­ких, мов скі­пи, но­гах, ід ви­со­ко­му пар­ка­но­ві. На пар­ка­ні за­ві­ше­на бу­ла на двох мо­туз­ках дош­ка, а по­біч неї на та­ких же мо­туз­ках ви­сі­ли дві де­рев’яні дов­беньки, кот­ри­ми би­то о дош­ку. Се був при­лад, кот­рим да­ва­лось знак, ко­ли по­чи­на­ти або кін­ча­ти ро­бо­ту. Бе­недьо, до­біг­ши до пар­ка­ну, хо­пив дов­беньки в обі ру­ки і з усеї си­ли заг­ри­мав ни­ми о дош­ку.

Калать! ка­лать! ка­лать! - роз­да­ло­ся ра­діс­не го­лос­не гав­кан­ня «де­рев’яної су­ки». Так му­ля­ри зва­ли об­ра­зо­во сесь при­лад. Ка­лать! ка­лать! ка­лать! - гри­мо­тів Бе­недьо без упи­ну, всмі­ха­ючись до дош­ки, кот­ру так не­ми­ло­серд­но ка­ту­вав. А всі му­ля­ри, за­ня­ті кру­гом на ши­ро­кім пла­цу: хто те­сан­ням ка­мін­ня на фун­да­мен­ти, хто га­шен­ням вап­на в двох гли­бо­ких чо­ти­риг­ран­них вап­няр­ках, усі ко­па­тільни­ки, що ко­па­ли ями під під­ва­ли­ни, тес­лі, що вза­ді, мов жов­ни, цю­ка­ли, об­ті­су­ючи здо­ро­вен­ні яли­ці та ду­бо­ве ди­лин­ня, тра­чі, що рі­за­ли тер­ти­ці руч­ни­ми пи­ла­ми, цег­ля­рі, що скла­да­ли в сто­си сві­жо при­ве­зе­ну цег­лу,- весь той різ­но­род­ний ро­бу­чий люд, що сну­вав­ся, мов му­раш­ки, по пла­цу, дви­га­ючи, цю­ка­ючи, хи­та­ючись, стог­ну­чи, по­ти­ра­ючи ру­ки, жар­ту­ючи та ре­го­чу­чись,- усі зу­пи­ни­ли­ся і пе­рес­та­ли ро­би­ти, мов ве­ли­чез­на, сто­ра­мен­на ма­ши­на, кот­ру од­но по­дав­ле­ння крюч­ка на­раз спи­нить в її ска­же­нім хо­ді.

Калать! ка­лать! ка­лать! - не пе­рес­та­вав зав­зя­то гу­ка­ти Бе­недьо, хоть усі вже дав­но по­чу­ли гав­кан­ня де­рев’яної су­ки. Му­ля­ри, що сто­яли схи­ле­ні над ка­мін­ни­ми бри­ла­ми та з роз­ма­хом ценька­ли о твер­дий пі­ща­ник, аж час від ча­су іск­ри пирс­ка­ли з-під ос­кар­да, те­пер, по­ки­нув­ши свої при­ла­ди, вип­рос­то­ву­ва­ли кри­жі і роз­дой­ма­ли ши­ро­ко ру­ки, що­би за­хо­пи­ти як­най­більше воз­ду­ху в гру­ди. Де­які, кот­рим ви­гід­ні­ше бу­ло кля­чі­ти або чя­пі­ти при ро­бо­ті, звільна під­дви­га­ли­ся на рів­ні но­ги. В вап­няр­ках ши­пі­ло та булько­ті­ло вап­но, не­мов лю­ти­лось, що йо­го на­пе­ред спра­же­но в ог­ні, а те­пер на­зад вки­не­но в во­ду. Тра­чі та­кій ли­ши­ли пи­лу в не­до­рі­за­нім бру­сі; во­на по­вис­ла, спер­ши­ся го­рішньою руч­кою о ди­ли­ну, а ві­тер хи­тав нею на бо­ки. Ко­па­тільни­ки повст­ром­лю­ва­ли рис­ка­лі в м’яку гли­ну, а са­мі по­вис­ка­ку­ва­ли на­верх з гли­бо­ких ро­вів, виб­ра­них під під­ва­ли­ни. Між тим Бе­недьо вже пе­рес­тав гри­ма­ти, а весь ро­бу­чий люд, з обт­ря­си­на­ми цег­ли та гли­ни, з тра­чин­ням та оприс­ка­ми ка­мін­ня на оде­жі, ру­ках і ли­цях, по­чав зби­ра­ти­ся на фрон­то­вий угол но­во­го бу­дин­ку, де був го­лов­ний май­стер і пан бу­дов­ни­чий.

- А як, про­шу па­на, спус­ти­мо сей ка­мінь на міс­це? - спи­тав бу­дов­ни­чо­го май­стер, опер­ши­ся гру­бою креп­кою ру­кою на об­те­са­ну під­ва­ли­ну, кот­ра, хоть ле­жа­ла плос­ким бо­ком на не­ве­ли­ких де­рев’яних ва­лах, все-та­ки ся­га­ла май­ст­ро­ві тро­хи не по по­яс.

- Як спус­ти­мо? - пов­то­рив про­тяг­лим го­ло­сом бу­дов­ни­чий, зир­нув­щи крізь мо­нокль на ка­мінь.- Ну, прос­та річ, на дрю­ках.

- А мо­же, во­но тро­ха не­без­печ­но, про­шу па­на? - за­ки­нув май­стер.

- Небезпечно? А то для ко­го?..

- Ну, та пев­но, що не для ка­ме­ня, а для лю­дей,- від­по­вів ус­мі­ха­ючи­ся май­стер.

- Е-е-е! Що то­то! Не­без­печ­но!.. Не бій­те­ся, ні­чо ні­ко­му не ста­не­ся! Спус­ти­мо!..

І пан бу­дов­ни­чий по­важ­но на­мор­щив чо­ло та стяг­нув ус­та в три склад­ки, не­мовто він уже на­пе­ред си­лується і на­ту­жується, спус­ка­ючи ка­мінь на приз­на­че­не для нього міс­це.

- Спустимо без­печ­но! - пов­то­рив ще раз, і то з та­кою пев­ніс­тю, не­мов пе­ре­ко­нав­ся, що йо­го си­ли вис­та­чить на та­ке ді­ло. Од­на­ко май­стер-не­до­ві­рок по­хи­тав го­ло­вою, але не ска­зав ні­чо­го.

Тим ча­сом і про­чі оби­ва­те­лі, що до­сі гро­мад­ка­ми про­ход­жу­ва­ли­ся по «плян­тах» дов­ко­ла кос­те­ла, на го­лос де­рев’яної су­ки по­ча­ли звільна стя­га­ти­ся теж ід но­вій бу­до­ві, а по­пе­ред всіх сам влас­ти­вець но­вої бу­до­ви, Ле­он Гам­мерш­ляг, ви­со­кий і стат­ний жид, з круг­ло підст­ри­же­ною бо­ро­дою, пря­мим но­сом і чер­во­ни­ми, мов ма­ли­ни, ус­та­ми. Він був ни­ні ду­же ве­се­лий, го­вір­кий і до­теп­ний, си­пав жар­та­ми і за­бав­ляв, ви­ди­мо, ці­ле то­ва­рист­во, бо всі гро­ма­ди­ли­ся і тис­ну­ли­ся круг нього. Да­лі, в дру­гій гро­мад­ці, прий­шов і Герман Гольдкре­мер, най­по­важ­ні­ший, т[о] є[сть] най­ба­гат­ший з усіх при­сут­ніх оби­ва­те­лів. Він був більше здер­жа­ний, ти­хий, а на­віть тро­хи чо­гось мар­кіт­ний, хоч і ста­рав­ся не по­ка­зу­ва­ти то­го. Да­лі йшли ще дру­гі підп­риємці, ба­га­чі дро­го­бицькі і бо­рис­лавські, де­які уряд­ни­ки та один око­лич­ний ді­дич, ве­ли­кий при­ятель Гам­мерш­ля­га, пев­но, то­му, бо весь йо­го маєток був в Гам­мерш­ля­го­вій ки­ше­ні.

Ціле те то­ва­рист­во, в мод­них чор­них сур­ду­тах, в пальто­тах з до­ро­гих ма­те­рій, в блис­ку­чих чор­них ци­лінд­рах, в ру­ка­вич­ках, з ліс­ка­ми в ру­ках і перс­те­ня­ми на пальцях, див­но від­би­ва­ло від­ сірої ма­си ро­біт­ни­ків, пест­рі­ючої хіба чер­во­ною крас­кою цег­ли або бі­лою крас­кою вап­на. Тільки ве­се­лий га­мір од­них і дру­гих мі­шав­ся до­ку­пи.

Цілий плац на ро­зі улиць Панської і Зе­ле­ної за­пов­не­ний був людьми, де­ре­вом, ка­мін­ням, цег­лою, гон­тям, ку­па­ми гли­ни і по­до­бав на ве­ли­ку руїну. Тільки од­на до­ща­на бу­да, тро­хи по­ниж­че в не­ви­ру­ба­нім са­ду, ма­ла вид жи­вий і при­над­ний. Во­на бу­ла прик­ра­ше­на зе­ле­ною яли­ною від вхо­ду, все­ре­ди­ні об­ві­ша­на ди­ва­на­ми, в ній і дов­ко­ла неї кру­ти­ли­ся прис­луж­ни­ки з кри­ком та прок­лят­тя­ми. При­го­тов­ля­ли пе­ре­кус­ку, кот­рою Гам­мерш­ляг хо­тів уч­ти­ти зак­ла­ди­ни но­во­го до­му. І ще один нез­ви­чай­ний гість з ве­ли­ким по­ди­вом при­див­ляв­ся ці­ло­му то­му на­тов­по­ві лю­дей і пред­ме­тів. Се бу­ла не­ве­ли­ка осо­ба,- а пре­цінь усі на неї ззи­ра­ли­ся ці­ка­во і якось див­но.

- Ти, Бе­не­дю,- спи­тав який­сь за­ма­за­ний