Франко І. Я. - Борислав сміється, Франко І. Я.

й не до­жиєм то­го. А те­пер ос­таєсь нам об­го­во­ри­ти док­лад­но, ко­ли і як має се ста­ти­ся.

Всі поб­ра­ти­ми, ок­рім Бе­не­дя, Ма­тія і Ста­сю­ри, стов­пи­ли­ся дов­ко­ла Анд­ру­ся і ти­хі­шим го­ло­сом роз­по­ча­ли ожив­ле­ну на­ра­ду. Ма­тій си­дів на при­піч­ку, дер­жа­чи не­тям­но в зу­бах дав­но ви­гас­лу люльку. Ста­сю­ра шпор­тав па­ли­цею по зем­лі, а Бе­недьо си­дів на ла­ві, зві­сив­ши го­ло­ву, а по дов­гій хви­лі встав, утер ру­ка­вом дві пе­ку­чі сльози, що туй-туй хо­ті­ли бриз­ну­ти з йо­го очей, і вий­шов над­вір. Се він про­щав­ся з своїми зо­ло­ти­ми на­ді­ями…

 

 

 

Мортко, Гер­ма­нів вір­ник, прос­пав ніч ду­же нес­по­кій­но. По­га­ні сни то­ро­пи­ли йо­го і стис­ка­ли йо­го сер­це смер­те­ль­ною три­во­гою. Раз йо­му сни­ло­ся, що па­дав стрім­го­лов з яко­їсь ви­со­чен­ної ска­ли і ба­чив під собою нас­то­бур­че­ні об­ри­ви і шпи­лі, то знов йо­му зда­ва­ло­ся, що ха­та го­рить, а він, се­ред удуш­ли­во­го ди­му і ос­ліп­ля­ючих ог­ня­них язи­ків, ле­жить при­ко­ва­ний до ліж­ка, з ве­ли­чез­ним ка­ме­нем на гру­ді, не мо­же ані ру­ши­тись, ані крик­ну­ти, ані на­віть по­ду­ма­ти сво­бід­но. А ко­ли се­ред та­ко­го сну, в най­більшій три­во­зі, весь трем­тя­чий і га­ря­чим по­том об­ли­тий, він про­бу­див­ся, то й на­яві йо­му мо­ро­чи­лось у го­ло­ві, вся­ка по­гань ліз­ла на дум­ку, і він ні­як не міг поз­бу­ти­ся своїх влас­них при­ви­дів. Йо­му упер­то на­га­ду­вавсь чо­мусь Іван Пів­то­рак, кот­ро­го він під­поїв, об­дер з гро­шей і втру­тив до гли­бо­кої ями; згад­ка то­та зай­ма­ла йо­му дух, не­мов хтось хо­лод­ною ру­кою стис­кав йо­го за гор­ло, ко­лі­ном да­вив йо­го гру­ди. На­дар­мо Морт­ко сплю­ву­вав і щи­пав се­бе в лит­ку, і шеп­тав якісь жи­дівські зак­лят­тя, ні­що не мог­ло роз­ві­яти по­га­но­го наст­рою йо­го ду­ха. Не до­жи­да­ючи ра­на, він схо­пив­ся з ліж­ка і, уб­рав­ши­ся, по­біг до ям. Від­ко­ли ко­пан­ня вос­ку ста­ло­ся го­лов­ним ді­лом бо­рис­лавсько­го про­мис­лу, а ши­ро­кий роз­ви­ток то­го про­мис­лу чим­раз більші обі­цю­вав ко­ри­с­ті, від­то­ді, крім ден­ної, вве­де­но та­кож ніч­ну ро­бо­ту в ямах. Ро­біт­ни­ки че­ре­ду­ва­ли­ся в ро­бо­ті: од­на часть ро­би­ла ден­ну «шах­ту», т[о] є[сть] 12 го­дин, а дру­га часть - ніч­ну. До ден­них був ок­ре­мий, дньовий ка­сієр, а до ніч­них - ніч­ний. Морт­ко був дньовим ка­сієром, і до нього на­ле­жав най­ви­щий над­зір над яма­ми. Для то­го він, ус­луж­ний і вір­ний сво­му па­ну, від кот­ро­го брав за те доб­ру пла­ту, при­хо­див до ко­шар вчас­ні­ше, ніж за­чи­на­ла­ся дньова шах­та, щоб кі­ль­ко мож­на наг­ля­да­ти й за ро­бо­тою ніч­них ро­біт­ни­ків.

А особ­ли­во ни­ні дог­ляд йо­го був ду­же пот­ріб­ний. Ве­ли­ка ма­са зем­но­го вос­ку, кот­ру Гер­ман зо­бов’язав­ся дос­та­ви­ти «Спіл­ці ви­зис­ку­ван­ня», му­си­ла ни­ні ра­но бу­ти до­пов­не­на, бо на по­лудне Гер­ман наз­на­чив неохиб­ний тер­мін, в кот­рім мав увесь віск від­да­ти пов­но­моч­ним «Спіл­ки», по чім за­раз мав одер­жа­ти від них за той віск гро­ші, так як до до­с­та­ви вос­ку на міс­це пе­ре­роб­ки, будь во­на де-не­будь, Гер­ман конт­рак­том не зо­бов’язав­ся. При­хо­ди­лось за тим Морт­ко­ві чи­ма­ло на­бі­га­тись, нак­ри­ча­тись і на­лю­ти­тись: то ро­біт­ни­ки ро­би­ли не так, як тре­ба, то пос­тав­ку­ва­ли со­бі там, де тре­ба бу­ло ква­пи­тись, то мли­нок зіп­су­вав­ся, то ключ від ма­га­зи­ну за­гу­бив­ся,- сло­вом, усе не­мов і з­мо­ви­ло­сь ни­ні ро­би­ти збит­ки бід­но­му Морт­ко­ві, кот­рий аж ох­рип і впрів, оті­па­ючи со­бою на всі бо­ки і до­во­дя­чи все до ла­ду.

Вкінці зда­ва­ло­ся, що ось уже все скін­че­но: пос­лід­ня до конт­рак­то­вої су­ми не­дос­та­юча бри­ла вос­ку бу­ла пе­ре­топ­ле­на, уфор­мо­ва­на, зва­же­на і на­ці­хо­ва­на. Три ве­ли­чез­ні ма­га­зи­ни, най­більші на весь Бо­рис­лав, пов­ні бу­ли вос­ку. Ось над­то­рох­ті­ли з Дро­го­би­ча дві пиш­ні ка­ре­ти: в од­ній Гер­ман з Ван-Гех­том, а в дру­гій два пов­но­моч­ні від «Спіл­ки ви­зис­ку­ван­ня». Гер­ман, не­мов на шпильках, си­дів у своїм по­во­зі на м’якім си­дін­ню: так щось пер­ло і гна­ло йо­го як­най­бор­ше зда­ти на чу­жі ру­ки ті ве­ли­чез­ні скар­би, в кот­рих те­пер ле­жа­ла най­більша часть йо­го маєтку. Від­ко­ли по­ча­лось ви­до­бу­ван­ня і ви­зис­ку­ван­ня, ні­ко­ли ще до тої хви­лі Бо­рис­лав не ба­чив та­кої мно­го­ти вос­ку на­ку­пі. Бо­рис­ла­в­ські жи­ди час­тенько при­хо­ди­ли ог­ля­да­ти ті ве­ли­чез­ні ма­га­зи­ни і за­вис­ни­ми очи­ма гля­ді­ли на наг­ро­мад­же­ні в них скар­би. Тільки Гер­ма­на од­но­го якось не ра­ду­ва­ли ті ве­ли­чез­ні пі­ра­мі­ди вос­ко­вих брил; ни­ні пер­ший раз він ра­діс­но гля­нув на них, ко­ли був пев­ний, що за хви­лю всі ті ма­си і бри­ли пе­ре­мі­няться в па­ку банк­но­тів, кот­ра без­печ­но спо­чи­не в йо­го за­ліз­ній верт­гей­мівській ка­сі.

 

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

 

 

Вперше надруковано в журн. «Світ», 1881, № 1, с. 1-4; № 2, с. 21-25; № 3, с. 41-44; № 4, с. 62-65; № 5, с. 81-83; № 6, с. 99-102; № 7, с. 119-121; № 8-9, с. 139-144; № 10, с. 162-167, № 11-12, с. 185-189; 1882, № 13 (1), с. 211-216; № 14 (2), с. 231-236, № 15 (3), с. 253-258; № 16-17 (4-5), с. 277-285; № 18-19 (6-7), с. 309-318; № 20-21 (8-9), с. 333-345.

У вересні 1882 р. на подвійному номері 20-21 (8-9) видання журналу «Світ» припинилося. Як видно з редакційної примітки в кінці XX розділу («Світ», 1882, № 20-21 (8-9), с. 345) «К[інець] б[уде]», повість «Борислав сміється» мала закінчуватись у найближчих номерах, але в зв’язку з припиненням видання дописана так і не була. В архіві І. Франка (ІЛ, ф. 3, № 317) зберігається автограф начерку плану дальших розділів повісті «Борислав сміється»:

 

XXI - Смерть Леона

XXII - Смерть Матія

XXIII - Unf[all] 16 Бенедя

XXIV - XXV - Дальше пожар

XXVI - Андрусь в суді

XXVII - Рифка і Фанні

 

І. Франко почав працювати над розділом XXІ (написав початок), і на цьому робота над повістю урвалася.

Автограф тексту, надрукованого в журн. «Світ», не зберігся. Автограф початку XXІ розділу повісті «Борислав сміється» зберігається в архіві І. Франка (ф. 3, № 335). Опублікований він вперше у п’ятому томі Зібрання творів І. Франка у двадцяти томах (К., Держлітвидав України, 1951, с. 454-456).

В архіві І. Франка зберігається також частина автографа первісного варіанта XVІ розділу повісті (ф. 3, № 335), опублікованого вперше в примітках до п’ятого тому двадцятитомного Зібрання творів І. Франка (с. 466-473).

Наводимо цей варіант XVI розділу за автографом (ф. 3,