Франко І. Я. - Борислав сміється, Франко І. Я.

XVI

Як змінився Борислав через одну ніч! Другий день робітницької війни зачався бурливо, шумно. Шумів зразу, правда, лиш вітер, що схопився по півночі, але всі: і жиди, і робітники чули, що на тім шумі сьогодні не скінчиться. Герман і Леон ще вчора ніччю приїхали до Борислава і зараз при вході дуже здивувалися, побачивши при гостинці робітницьку варту, що мовчки, понуро розступилася перед ними і впустила їх до Борислава, немов у темну пропасть. Ані Герман, ані Леон нічого не сказали до тих вартових, а тільки мірили їх поглядами, повними німої злості і ненависті.

Сейчас по своїм приїзді Герман післав Мортка по жидах-предприємцях, щоби сходилися до нього на нараду. Але що вже було досить пізно вночі, а купи робітників, хоч мовчки, але все-таки грізно ходили по Бориславу, то й нікотрий жид не важився виходити на вулицю.

- Завтра прийдемо, всі прийдемо,- говорили, тремтячи зо страху, жиди і додавали звичайно: - Господи, господи, що то сеї ночі буде, що то буде!

Але вночі нічого не було, окрім вітру. Ріпники спали спокійно в своїх цюпках і комірках, дожидаючи й собі ж, що то буде завтра. Тільки Герман довго не міг заснути, лютуючись то на проклятих гоїв, то на глупих жидів, котрі так раптом переполошились і голови потратили.

Зато Леон Гаммершляг хотів по-свому показатись смілим і практичним гешефтсманом і, скоро тільки приїхав, сейчас післав свого вірника шукати за Бенедьом. По добрій годині шукання вірник здибав Бенедя на улиці.

- Бенедю, Бенедю! - скрикнув він, побачивши його.- Агов, Бенедю!

- А що такого? - спитав Бенедьо. Вірник прискочив до нього і вхопив його за руку, немов боячися, щоб він не перекинувся птицею і не перхнув перед його очима в воздухи.

- Ходіть до пана! Пан дуже просить, щоб ви зараз прийшли до него.

- До якого пана?

- Ну, до Леона,- хіба не знаєте?

- А, так, до Леона! А не знаєш, чого так напруго я потрібний Леонові? Бо я, чоловіче добрий, часу не маю.

- Ну, ну, на одно слово,- чи то часу багато забере? Ходіть, ходіть!

- Коли так, то ходім,- сказав Бенедьо, і вони пішли до Леонової кватири.

Леон стрінув Бенедя з якимось помішаним, неозначеним усміхом, котрий ніби мав виражати моральну перевагу вітця над блудним сином, але на ділі тільки незручно закривав гнів, і непевність, і тривогу спекулянта, котрому в самій найкращій хвилі задумана спекуляція починає під руками розпливатися.

- Ну, Бенедю, що чувати? - спитав він.

- А що ж би? - відповів спокійно Бенедьо.- Нічо так надто великого.

- Що я чую! - говорив далі Леон, чимраз піднімаючи голос і чимраз виразніше показуючи своє помішання і тривогу.- Ви ту бунт якийсь робите! Ви знаєте, чим то пахне?

- Бунт,- відказав Бенедьо,- борони господи! Куди нам до бунту! Ми тілько хочемо допімнутися троха ліпшої платні.

- Допімнутися! - аж скрикнув Леон.- Ба, та так допоминаєтеся?

- А що ж діяти, коли інакше не можна.

- Але якої ж вам ліпшої платні? - спитав Леон по хвилі мовчанки, вже розважливіше.- Адже ж ви самі годилися зо мною, і пристали, і сказали, що вам досить!

- Та ту не о мене ходить,- сказав Бенедьо.- Я на вас не жалуюся і для себе більшої платні не домагаюся. Але другі, другі! Другим кривда дієся. Тепер голод, хліб дорогий, а їм іще платні раз по разу уривають. Люди з голоду пухнуть, вижити не можуть за тоті гроші,- ну, то й мусять допоминатися.

- Ну, то нехай би тамті допоминалися, про мене, але пощо ж було вам відступати від роботи при моїй фабриці, де вам прецінь добре?

- Що ж було діяти,- відказав Бенедьо,- коли громада каже покинути всяку роботу, то ми не могли виламуватися з-під громадської волі. Адже знаєте, як то кажуть: для кумпанії дався циган і повісити.

- Гм, та воно-то так,- сказав якимось силуваним голосом Леон, щоб і в тій тяжкій хвилі показати себе лібералом, хоч в душі страшно кляв і Бенедя, і кумпанію, і свій глупий лібералізм.- Але я все своє кажу: вертайте до роботи! Адже ви знаєте, як мені квапно дієся! Ладунок мусить за тиждень бути готовий,- а ні, то руїна моя! Я весь свій маєток поставив на тоту карту, я зазичився,- а тепер як не додержу контракту, то що зо мною буде!

Все те проговорив Леон уже не первісним гнівним тоном, але так м’якенько, далі благаюче, а далі немов аж плачливо, що Бенедьові самому жаль зробилося.

- Та що ж я тому пораджу,- сказав він, похиливши голову,- як усі стануть наново до роботи, той я, певно, стану разом з ними. А всі стануть аж тоді, як їх жадання будуть заспокоєні.

- Але які ж ваші жадання? - скрикнув знов гнівно Леон.

- Невеликі, зовсім невеликі. Для тих, що до ями йдуть, по дванайцять шісток денно, для тих, що наверха, по ринському…

- Ну, ну, ну,- перехопив зрадуваний Леон,- що ж великого! Зачим бунтуватися? Виходіть завтра на роботу, я готов платити таку платню!

- Біг заплать вам, паночку, за ваше добре серце,- сказав Бенедьо,- але ту ще, крім вас, і другі є. Як усі на то пристануть…

- Усі? А що ж мені до всіх?

- Воно-то правда, що вам до всіх діла мало, але для нас, то важна річ. Ми інакше не можемо. А крім того, іще одно жадання, дуже важне!

- Ще одно? Е, та бо тих жадань у вас як з дірявого міха сиплеся!

- Що ж діяти, прошу пана! Громадська воля. Кажуть робітники, що поти не підуть назад до роботи, поки їм пани не зобов’яжуться на кожду кошару платити по ринському до запомогової каси,- знаєте, на порятунок в разі каліцтва або безроботиці.

- Га? Що? - скрикнув Леон, мов не дочуваючи.- Каси запомогові! Порятунок? По ринському на кошару? А се хто вас такого навчив?

- Хто навчив, то навчив,- відказав спокійно Бенедьо,- досить, що така воля робітників.