Франко І. Я. - Поеми - т. 4, Франко І. Я.

class="p1" style="">Се на нині пісня наша,-

Пісня враз і боротьба.

Хто ж піде у битву сміло,

Хто ту пісню заспіва?

 

 

I

 

 

Гей, на Русі во дні они

Жив муж славний, муж великий,

Жив муж праведен пред богом,

Аки агнець, як баран.

 

Він пророк був і на собі

Показав великі чуда,

Бо, хоча німий, як риба,-

Він не раз - то й прорікав.

 

Тож, як у пророків мода,

Носив бороду, дивився

Сумно, важко на світ божий,

Головою все хитав.

 

А був муж той з ласки бога,

З ласки батюшки князе́м

Над рутенським поколінням,

Володів щасливо й довго.

 

Все корилось перед ним,

Шапкувало, поважало

І лизало по руках.

Лиш одна не покорялась -

Його власная жона.

 

Гей, задрипана ти доле,

Що з усяким так іграєш,

Мов з дитиною малою

Дряхлий стариня-чудак!

 

Що за дивний смак у тебе!

Трафся мудрий, ти ану-ко,

Мов вола з конем, спрягаєш

З жінкою, мов чіп, дурною.

 

Трафся добрий, певно, знайде

Яспеду таку для себе,

Що як стане цокотіти,

То хоть з хати утікай!

 

Гей, задрипана ти доле!

Хай би вже там що робила

В давнину з татами часто,-

А то з нами день у день

 

Ти частіше строїш жарти,

Та й то жарти так діткливі,

Що, немов від чемериці,

Не одному бідоласі

Все життя вертить у носі,

У очах свічки стоять!

 

Що тобі, стара трупице,

Що останніми літами

Ти така на нас недобра?

Хочеш ще чогось від нас?

 

Може, й ти від нас забагла

Тих фантазій заграничних,

Поступу, наук якихось,

«Манципації жінок»?

 

Що тобі таке на старість

Забажалося, небого,

Від рутенського народу?

Ой, не спікся, Гапко, книш!

 

Ти гнівна на нас, бабусю,

Що за сварами пустими

Ми серед дороги стали,

По котрій були повинні

Без упину йти вперед.

Ти жадаєш, щоб у згоді

Ми передніх доганяли?

Ой, не спікся, Гапко, книш!

 

Ти лютуєш, ти караєш

Нас, що, мов китайським муром,

Сидимо відгородже́ні

Від усього, чим жиють,

Чим кріпляться всі народи!

О, не на дурних напала!

Ми не виліземо з буди,-

Ні, не спікся, Гапко, книш!

 

 

II

 

 

Про історію рутенців

Я, пожалься боже, досі

Не здибав ані одної

Книги, що б була як слід.

 

Навіть того от не знаю,

Чи принявся хто за діло

Їх історію списати,

А то шкода немала.

 

Бо, як мішанці, вважайте,

Вимирає теє плем’я

Дуже швидко, і хто знає,

Чи по двадцяти літах

 

Слід який по них остане?

Тож і сам уже я думав

Завізвать якого німця

Із Німеччини,- най він

 

Візьметься за сеє діло,

Бо з рутенців, сохрань боже,

Ні один не догадаєсь

Описать себе самих.

 

Оттому-то господь знає,

Чи наш славний князь рутенський

Виводи́в свій рід від давніх

Галицьких князів, чи ні.

 

Те лише я міг дізнаться,

Що його як слід хрестили,

І молитвами, і назву

Наділили: «Маледикт».

 

Знане також те загально,

Що він і його підвладні

Дивним-дивом мали зроду

Голови тупі на диво.

 

Знане також те загально,

Що ніхто з його підвладних

Не посивів від ума,-

Не посивів і сам князь.

 

Лиш не знати ще напевно,

Чи то від чола плоского,

Чи то від ума слабого

Князь сей звався Слабоум.

 

 

III

 

 

Довгі дні і довгі літа

Володів той князь щасливо,

І не мала перепони

В цілім краю власть його.

 

А щоби на віки вічні

Княжу власть свою скріпити,

Він купив за царські гроші

Каламутної води.

 

Се вода була, в которій

Догнивало стерва много,-

Се вода шкідлива, зветься

«Допотопнії думки».

 

І наняв князь вірні слуги

Та й прийнявся сам за діло,

Весь жаждущий мир рутенський

Напувать тою водою.

 

Та щоби не так разила

Гниль її та гидка барва,

Він почав шукати, чим би

Ще приправити її.

 

От знайшов сироп, що взяти

В рот, то ніби щось солодке,

А схоти напиться щиро,

Розвівається, мов дим.

 

Різно звуть його прода́вці:

Раз вірноконституційність,

Раз лояльність та преда́ність,

І чорт знає, як іще.

 

Отож того невидальця

Накупив наш князь у жида

І свою гнилую воду

Ним заправив, що аж фай!

 

І вже десять літ минає,

Як наш князь, немов у бога

За дверима, сидить, держачи

Знак в руках своєї власті -

Щиро-гусяче перо.

 

Гей же, в струни! Гей, до пісні!

Гей, давайте вихваляти

Кілько сили, кілько гласу

Того доброго князя!..

 

Перший він з князів, що взявся

«Словом» та пером владати,-

Не мечем, як наші давні

Всеволоди та Мстислави,-

Ані посохом залізним,

Як Іван Васильєвич,

Не кнутом та нагайками,

Як блаженний цар Никола!

 

Гей, ликуй, рутенський роде,

Що такий гуманний, добрий

Князь панує над тобою

Та й ще напува водою!

 

Власть від бога - власті треба,-

Бо і