Франко І. Я. - Поеми - т. 4, Франко І. Я.

що ж би то було

З чоловіком, якби раптом

Понад ним руки не стало,

Що провадить, куди хоче?

 

Власть від бога - власті треба,-

Лиш о те просімо бога,

Щоб владителів ласкавих

І гуманних нам давав.

 

Бо як нам пішле святая

Воля божая гнівного,

Лютого та злого пана,

То прийдеться нам - терпіть!

 

 

IV

 

 

Десять літ уже минало,

Відколи спокійно, мирно

Князь сидів на своїм троні

З гусячим пером в руці.

 

Чи писав що,- бог там знає,-

Те лиш певно, що в великій

Своїй мудрості нічого

В ті часи він не читав.

 

Десять літ уже минало,-

Весело було князе́ві

Бачити, як кру́гом нього

Спить Рутенія уся.

 

І сказав він в дусі сво́їм:

«Отсе власть моя безпечна!

Упоїв я все те стадо,

Що вже й не протверезиться.

 

О, вода моя так сильна,

Що усякого просякне,

Наче стовпа соляного,-

Вп’ється нею він наскрізь!

 

А хто нею так просякне,

Той, коли умом ще твердший,

Наче дерево підгниле

Впаде і засне навік.

 

Слабшим та вода не дуже

Шкодить, ба, противно навіть,

Наче дух святий дає їм

Дар чудесний - глаголати

Язиками многими.

 

Ось і стане глаголати

Муж такий во благо Русі:

«Один бог, одна лиш віра,

Одна Русь, ціла, велика,

Від Тісси аж до Амура!»

 

А крім тих слів, він нічого

Не розчовпа, не вгадає,

Не повірить, не послуха

Й не пізнає - бо й пощо?»

Так гадав наш князь великий

Та засукував з утіхи

Руки, що він ось-таки

«Сущность діла» угадав.

 

І служив він вірно богу,

Служив батюшці-цареві,

Служив церкві і усім,

Кому церков служить каже.

 

І при всім тім був щасливий

І не снив про ліпшу долю

Довгі літа,- та, о горе!

Довелося накінець!..

 

Ні, аж тяжко серцю стане,

Як згадаєш, що у груді

В кождого сидить той демон,

Що пре все на якесь лихо,

Що веде тебе в болото

Та у всякі тарапати!

А той демон, браття милі,-

Се бажання наші власні!

 

Ой бажання! Ой надії

На таке, що ось-ось, може,

Завтра прийде - ліпше буде,

Ніж те, що було сьогодні!

 

Ой надії, ой бажання

Щастя, волі, добробиту!

Коби ви, мов змій-гніздище,

Не шипіли, не вертілись

Безугаву в людськім серці,

Був би чоловік щасливий,

Мов той ангел у раю,

Що нічого не бажає

Й не надіється нічого.

 

Був би чоловік щасливий,

Мов колода на дривітні,

Що лежить собі спокійно,

Хоч там літо, хоч зима,

Хоч лиши, а хоч січи,

Хоч цілу озолоти,

Хоч укинь в багно смердяче!

 

 

V

 

 

Сталося во врем’я оно,

Що у серці Слабоума

Зашипіли змії люті,

Заворушились бажання,

І бог зна чого й за чим?

 

Три дні думав князь над ними,

І не спав три довгі ночі,

Й три вечері лиш по три

Склянки пива випивав.

 

По трьох днях прорік такеє:

«От якби-то моя жінка

Хоч на день з поклоном низьким

Покорилася мені!»

 

Сталося во врем’я оно,

Що у серці Слабоума

Знов злі змії зашипіли,

Знов бажання ворухнулись,

А бог зна чого й за чим?

 

Три дні думав князь над ними,

І не спав три довгі ночі,

Й три вечері лиш по дві

Склянки пива випивав.

 

По трьох днях ось як промовив:

«Гей, коби-то овладіти

Всю доразу Галілею

Та й усю Угорську Русь!»

 

Сталося во врем’я оно,

Що у серці Слабоума

Нові змії зашипіли,

Знов бажання ворухнулись.

 

Три дні мучився він з ними,

І не спав три довгі ночі,

Й три вечері по одній лиш

Склянці пива випивав.

 

По трьох днях так відізвався:

«Гей, коби-то не «Словами»,

А кнутом і нагаями

Я міг тутка панувать!»

 

От чого душа князе́ва

Забажала! І бажання,

Наче оси ті уперті,

Не щезали з голови.

 

Ба, день у день сильнішали

Та бриніли невідступно.

Все обридло, надоїло,-

І пропав благий спокій.

 

 

VI

 

 

І сів князь наш кінець столу,

Та підпер чоло рукою,

Та почав думати думку,

Що на світочку робить?

 

Як до послуху й покори

Приневолить люту бабу,

Що за перше остре слово

Може бороду обмикать?

 

Правда, Галілеї решту

«Словом» легко покорити,-

Але як тут панувати

Без кнута і без нагайки?

 

А щоб їх могти ужити,

Треба від царя самого

Милостивого дозво́лу,

Власноручного письма.

 

От, мабуть, його злий демон

Дав йому чортівську раду

(Не на нього курта шита!)

«Вадь пригни, а вадь зломи!» 35

 

І сидів князь довго-довго,

Розважаючи ту раду,

І хоч мучився щосили,

Та не видумав нічого.

 

Аж злий демон, той спокусник,

Знов підшепнув: «Насамперед

Приступи до жінки твердо

А побачиш, що нагнеться.

 

А відтак полий сильніше

Всім рутенцям воду в очі,

Хлюськай сміло, аж всі заснуть,-

І тоді ти пан над ними.