Франко І. Я. - Поеми - т. 4, Франко І. Я.

бачиш! Я біда,

До тебе-м доброхіть прийшла

На перший же клик твій і вже

До смерти не лишу тебе!»

І знов Степан тягар почув,

Що плечі му додолу гнув,

В очах померкло му, лиш то,

Немов крізь сон, почув одно,

Що в далі десь когут запів.

Затим прокинувсь - поглядів

Довкола - ні душі нема,

Лиш, як уперед, мряка й тьма.

Мов п’яний, зліз з коня Степан

І до села пошкандибав,

Просить людей прийти сюда

І витягти коня з багна.

А тим часом жиди прийшли,

Коня в багні якраз найшли,

Бисаги з грішми, і сідло,

Й коня добули,- ну і вйо,

Лиш луг за ними зашумів -

Пропав же коник Степанів!

Аж десь над раном наш Степан,

Закликавши штирьох селян,

Назад на місце те приплів,

Утеленився, заросивсь,

Прозяб бідак, продрог увесь…

Глядять - коня не видко десь,

Шукають, кличуть,- е, нема!

От лихо - хтось украв коня!

В поли вдарився руков

Степан: «От де-м біду найшов!

Ні в чім тепер домів зайти,

Хіба плини або лети!

Гей, видко бог мя покарав,

Що-м сам собі біди шукав!»

Селяни, що там з ним прийшли

(То бідні рільники були),

В біді го бачачи такій,

Почали потішать,- як стій

В село вернули, донесли

Про крадіж війтові, взяли

До хати Степана, чим тим

Нагодували, хоть самим

Не раз тісненечко було.

Уже полудне надійшло,

Степан сидів сумний і ждав,

Чи згуби війт не відшукав,-

Сидів і думав, дивувавсь,

Що світ не той тепер му здавсь

Як уперед. Від лиць блідих,

Від чорних шмат і рук худих

Аж до нужденних, темних хат

На всім, на всім біди печать!

Коня, ні грошей не найшли,

А бідні газди, чим могли,

Зарятували Степана,

[Помогли домів] зайти. Сумна

Була йому дорога та:

Усюди горе, темнота

І непорадність. Чи село,

Чи то місточко - всюди зло,

Біда та горенько! Пізнать

На всім, на всім біди печать!

Но ось і ріднеє село.

Знайома стежка і дупло

Вербове на межі. Туди

Найближче му додому йти.

Но що се маєся значить?

Він свеї хати щось не зрить,

Лиш верби, що в округ стоять,

Вчорнілим листям шелестять!

Глядів - і віри ще не йняв

Степан, додому поспішав,

Та швидко бідолаха вздрів,

Що дім доразу погорів.

Степан наш, мов безумний став,

І що з ним дієсь,- сам не знав.

Лиш блудно оком поводив

По місцях, де свій вік прожив

Щасливо, тихо,- а в душі

Йому шептало щось: не жди

Давнього щастя вже, воно

У згарищу тім полягло!

А ось і жінка плачучи

Іде та мужа кленучи:

«А щоб розшиб тя божий грім,

Лишив ти жінку, діти, дім,

А сам пішов бог зна куди,

Питаючи собі біди!

Ну що ж, ось» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Вокруг, мов сонний поглядав,

Немов нікого тут не знав…

Но враз у серці біль тяжкий

Почув: на жінки і дітей

Поблідлих лицях міг пізнать

Виразно вже біди печать!

Пречудний край, Підгірський край!

Шумлять дуброви, наче рай,

Понад річки березники,

Луги зелені і цвітки,

І запах, свіжість, аж душа

У тілі радуєсь - краса,

Лиш жити б, бачиться, робить

Та б щасті господа хвалить

Хрещеним людям!.. Та куди!

Піди, на них ти погляди

І розпитай, як їм жиєсь,

І придивись, як їм ведесь,

А як у твоїй груді б’є

І серце щиреє, братне,

Потіш нещасного, як брат!..

На всіх, на всім - біди печать!

 

СОН КНЯЗЯ

 

Недокінчена поема

 

 

ЗАСПІВ

 

 

Чи не добре було б, браття,

Нову пісню нам почати,

Нову пісню, новим ладом,

Для нових же поколінь?

 

Не по замислу Боянів,

Що гадками розтікались

По дерев’ю, по цвіточках,

Що дзвонили власну славу

В дзвін оглушуючих фраз,-

 

Що життям, собою й співом

Забавлялися приємно,

То квилили, то сміялись,

Наче діти, що пускають

Милянії бамбульки.

 

Не на кобзі Кобзаревій,

Бо та кобза голосная

Вже замовкла, заніміла,

Бо ті струни золотії

Зачаровані замерли.

Дармо плем’я епігонів,

Плем’я карлів змагається

Визвать з кобзи давню пісню,

Визвать давні звуки з струн!

Струни пальці їм кровавлять,-

Та кров з пальця - то не пісня!

 

Мир душі твоїй, Кобзарю!

Мир вам, пісні чародійні!

Мир вам, струни золоті!

Спіть спокійно у могилі;

Ваші звуки, наче громи,

Не завмерли, по Вкраїні

По широкій гомонять!

Спіть спокійно, хай не сміє

Плем’я карлів вас тривожить,

Вас, котрі були послушні

Тільки велета рукам!

 

Іншу пісню час почати -

Не про море, про козацтво,

Не про помсту, про могили,

Не про війни, не про кров!

 

А почати, браття, пісню

Про життя, котрим жиємо,

Про діла, котрі діла́єм,

І про працю, що нас жде;

 

Та почати, браття, пісню

Про пекуче людське горе,

Про нікчемність та злу волю

Тих, що мали б помагать;

 

Та почати, браття, пісню

Про сліпих, що завзялися

Вести нас, та про німих,

Що учать нас говорити!