Франко І. Я. - Поеми - т. 4, Франко І. Я.

style="">Вкажіть біду тоту хоть раз

Мені, щоб я єї пізнав.

А може б, хто ми ї продав.

Я не жартую - говоріт:

Хто з вас тут має пару бід,

Одну для себе там сховай,

А другу вже - мені продай».

Ну, але в нашій стороні

Ніхто чомусь не хтів мені

Біди продати. Лиш один

Старий господар, Сарабрин,

Сказав ми: «Як вам так іде

Ото, то я скажу вам, де

Біді ся можна придивить,

Ба, і собі біду купить.

Ось ви швиденько ся зберіть;

Верхом чи возом там,- і мчіт

Простісько на Дністер, туди,

Де ось Тинів, Колодруби,

Ще й далі їдьте за водов,

То, певно, здиблетесь з бідов».

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

І їду вже цілі два дни,

Біди питаю між людьми.

Та що, видиш, то правда й є,

Що я казав: народ плете

Отак собі бог знає що,

А присмотрись - брехня усьо».

По собі гишнули жиди,

Немов подумали: Пожди,

Вже лиш на нас із тим ти здайсь,

А швидко лиха сподівайсь.

«Ей, сцьо ви казєте: бгехня! -

Промовив жид до Степана.-

Ось ту, за насього селом

Стоїть хатина над Ністгом,-

То там таке вогоськи є,

То вно вам певно сказе, де

Біду найти. Лись ви як стій

Зберіться, вилізьте на кінь,

І он туди, тов стезьков вбік

Пгостісько їдьте, за потік,

Там загаз хата. Ви ніцьо

Не бійтеся,- оно вам всьо

Повість, лиш добге заплатіть,

І сцьо вам сказе, то гобіть».

Як ті слова Степан учув,

То з радости ся сам не зчув,

Жидів про стежку розпитав,

Коня чимборше осідлав

І мимо пітьми, мимо мли

Погнав напомацки в луги.

За кілька хвиль за Степаном

Пішли й оба жиди слідом

І швидко щезли, і нічо

Не чути більше, лиш багно

Лунає ряхкотом жабок,

І в далі десь шумить млинок,

А звізди ясно так горять

На небі - тихо так глядять

Із висоти на наш наділ,

На наше щастя, на наш біль,

А в світлі їх щось, мов печаль,

Мов материнський тихий жаль…

Ех, вічні, тихі свідки ви

Недолі людської, й нужди,

І блудів людських, зла і бід,-

Скажіте, праведні, скажіть,

Чи довго ще глядіти вам

На звалений той світлий храм,

На серце людське в путах зла

І пересудів?.. Де ж вела

Доріжка Степана? Куди,

Чого пішли за ним жиди?

Чималий час в траві бродив

Степан, вже й стежку загубив,

А хоть все їхав навпростець,-

Не видно хати. Ба, в кінець

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Від сходу хмарами. Імла

Густов опонов залягла

Усю долину,- темно так,

Хоть око вийми. Наш бідак

Став думати, що тут робить,

Щоб до села ся як добить.

Но що гадати? Всьо дарма,

Тут ради іншої нема.

Лиш далі їхать навпростець,

Чень буде десь лугам кінець,

Ну, і пустився навпростець,-

І швидко був їзді кінець.

Враз кінь, мов чудом, проваливсь,

В багні глибокім опинивсь,

Іно хребет та голова

Видніється поверх багна.

Степан залякся наразі,

Бо думав - чари се які,

Но швидко мокроту почув

І холод і пізнав, де був.

Що ж тут робити? Конче тра

Чимборше злізти із коня,

Бо худобина під вагов

Ще глибше . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

А до села йти, чорт го зна,

Чи знов де западні нема,-

Та й ще хто знає, де село,

А тут знов - на коні сідло,

Бисаги з грішми,- всьо лишить

Знов зле,- сам може де зблудить

У пітьмі - най же хто зайде,

То при сідлі й коня вкраде.

І от в такий тяженький час

З уст Степанових перший раз

Від роду роздалась стара,

Старезна пісня: ой, біда!

В тій хвилі, як із уст його

Тото ся слово пронесло,

Почув Степан, немов йому

З очей зігнав полуду, тьму,

Немов весь світ перемінивсь,

У іншій барві му явивсь.

Пропала зелень весняна,

Зів’яли цвіти, лиш одна

Кропива вкруг і тернина;

Пропала веселість душі,

Свобідні мислі щезли всі,

Лиш сум якийсь го огорнув

І серце наче в пути скув,

Послабло тіло, голова

Немов скалов придавлена,

Додолу . . . . . . життя

Йому представилось ціле,

Таке нужденне! Труд і труд

Без радості! Наруга, бруд,

Грижа, тягар - і всьо, усьо

Крізь душу блискавков пройшло…

Втім груба пітьма перед ним

Прояснюєсь,- мов білий дим,

Розсілась мряка, а з багна

Щось звільна, звільна вирина.

У Степана дух затягло,

Волосся догори пішло,

Поза плечми пробігла дрож,

А відвернуть очей не мож

Від явища страшного… Ось

З багнища відьмо піднялось

Грізне, високе до небес,

Гнила вода з волосся ллєсь,

Лице обпухле, синє, мов

У того, що вмер голоднов

Прелютов смертев, а мутні,

Глибоко впалі в голові,

Бездушні очі тупо так,

Безмисно, зблукано глядять,

Що серце в Степана здриглось,

Аж в глиб душі прийшов мороз,-

На тілі шматища брудні,

І кість обглодана в руці.

Ось хриплим голосом мара

До нього ті слова рекла:

«Чого ти так ся налякав?

Та ж сам же ти за мнов шукав,-

І ту мя