Франсуа Шарль Моріак - Гадючник. Дорога в нікуди

переказували. Пожильці з третього поверху розпускають поголоски, ніби мій брат виїхав тому, що через банкрутство контори Револю боявся судового переслідування. Справді, таке говорять у нашому домі, і я не дорікаю вам, пані Жозеф. Не можете ж ви відповідати за всякі страхітливі вигадки! Але не важко перевірити те, що я кажу: геть-чисто всі нотаріальні контори в місті змагалися між собою, аби переманити мого брата до себе — така у нього бездоганна репутація. Револю роками міг байдикувати та пиячити без найменшої шкоди для контори, бо бідолаха Ланден — справжній фінансовий геній. Так мені оце недавнечко сказав старший клерк з контори Боста. У судовій палаті й на біржі — можете мені повірити — ніхто не візьме під сумнів його порядність.

Так от, мав він перейти до Мальбурге, про все вже було умовлено. Попросив тільки, щоб зачекали, поки він допоможе ліквідувати справи контори Револю. І як же він напрацювався там, пані Жозеф, ночі цілі просиджував, а навіть «спасибі» від тих людців не дочекався, так само як і я ні разу не почула від них «добридень». Усе Ланденове лихо в тому, що він удався відданий, як той пес, і прошу мені повірити, що це я кажу не з тим, щоб його похвалити. Хоч і люблю я його, а не прощу того, що він занедбав своїх кревних, а присвятив себе цим людям, для яких ми не кращі, ніж болото під ногами, хоч самі вони куди гірші від нас, бо ні честі у них, ані віри, ні моралі,— ми ж це добре побачили тепер, коли скоївся цей скандал.

І що ж вони заподіяли того останнього вечора в Леоньяні, коли він кінчав переглядати папери? Одне можу сказати: прийшов він удосвіта. Вирушив, не чекаючи першого трамвая, і йшов пішки. Боже мій, хто б інший на це зважився. Ну, а його манію ви ж знаєте; у кожного своє дивацтво. У нього — одне: ходити та й ходити до знемоги, навіть уночі, та найчастіше якраз саме вночі, найбезлюднішими вулицями; аж до порту він доходив. Я дивувалась: як це на нього не нападав ніхто? Певно, тому, що з вигляду надто вбогий та простакуватий… Правда, здається мені, що його раз таки й побито, тільки він не насмілився мені про це сказати. Все життя я тільки те й роблю, що заболочені штани чищу та шкарпетки перу. Навіть уявити важко, скільки він тих кілометрів протупає і втоми не відчуває. Втома змагає його зненацька, — ото прийде, бувало, вночі, найчастіше з суботи на неділю, та як упаде не роздягаючись, то так і проспить годин із дванадцять.

Отож я й трохи не здивувалась, побачивши його такого, — надворі холод, а він потом облитий, забруднений увесь, якийсь наче аж очманілий від перевтоми. Непокоїтись я почала тільки тоді, коли побачила, що він не лягає, як звичайно… Треба вам сказати, я майже ніколи не насмілююсь робити йому зауважень… Взагалі немає в світі людини, лагіднішої від нього, та коли він вертається з отих прогулянок — не критимусь від вас, пані Жозеф, та й самі ж ви за п'ятнадцять років надивилися, — він буває лютіший від хижого звіра. Нечасто з ним таке трапляється, та я вже тоді насторожі… Ну, то замість лягати він мені й каже: «Феліціє, підігрій кави». І поки та кава підігрівається, він мені: «Феліціє, почисть мене». «Ти не лягатимеш, Луї?» — питаю його. «Ні, Феліціє,— відказує,— у мене багато роботи сьогодні».

Він похмурий, але не сердитий, сякається часто. Коли наївся й напився, — добре, що в мене залишилося трохи хліба й масла, — почав писати щось на аркушику, потім дає мені телеграму віднести на пошту, що на площі Сен-Проже, з оплаченою відповіддю. «Віднесу, коли впораюсь». — «Ні, Феліціє, неси зараз. І можеш прочитати, що там написано».

Він говорив таким лагідним тоном, що я аж налякалась. Уся тремчу від ляку, телеграми прочитати негодна. Нарешті таки втямила, що телеграма панові Едгару Салему на вулицю Сен-Лазар, Париж. І пише він таке: «Пропозицію приймаю Телеграфуйте згоду Прибуду негайно». А треба вам сказати, що цей Салем — дуже відомий маклер, і він пропонував братові чудову посаду. Та ви ж знаєте, як мій брат не любить змін. От і житла він перемінити не хотів, хоча, вибачайте на слові, в усьому місті нема будинку, гіршого за ваш, — тут навіть води в кухню не проведено.

«Що це має означати, Луї?» — «Потім розпитуватимеш, віднеси спершу телеграму…» — не сердито каже, а так поважно, з притиском. Ну, я не сперечалася й баритись не стала. Признаюся, я мало не збожеволіла від радощів, що побачу нарешті Париж. «Дуже я хвилююсь, Луї, але це від щастя…» — «А чого хвилюватись, Феліціє? Для тебе нічого не зміниться. Ти залишаєшся». — «Як, Луї! Сама?» Можете уявити моє обличчя, коли я таке почула! Кажу йому, що це неможливо, що ми ж ніколи не розлучались і що це, напевно, знову якась витівка отих Револю. «Ні, Феліціє, це не вони змушують мене їхати. Це він». — «Хто це він?» — «Оскар…»

Як по правді, пані Жозеф, адже ми знаємо, що хоч він і незвичайна людина, а є в ньому щось таке… Я вам розповідала, що наша мати була неврастенічка. Батька вона просто-таки жахалася. Бідолаха якось мені сказав: «Їй-богу, я не розумію, як ви народились, Луї і ти!» То на чому я пак спинилась? Ага, згадала. Можете уявити, як мене вразили такі братові слова… «Але ж, Луї, твій Оскар неживий, ти це добре знаєш!» — «Ніхто не розуміє, яку владу мають мерці,— так він мені відповідає.— Коли мерці хочуть нас від чогось застерегти, у них знайдеться на те сила-силенна способів». Каже він отак і сміється, аж я мусила крикнути йому: «Луї, не смійся так, бо занедужаєш!» Отож я йому й кажу: «Збожеволів ти, братику мій нещасний!» Він споважнів. Подивився на мене своїми хлоп'ячими ясними очима, а мені так шкода стало його, так він змарнів від утоми та від смутку. «Якщо я божевільний, то віднині й житиму, як божевільний. Бо це ж нерозумно, Феліціє, щоб божевільний жив, як розумні живуть».

Тут дитинча пані Жозеф закричало. Гойдаючи його, консьєржка спитала:

— Вам