Франсуа Шарль Моріак - Гадючник. Дорога в нікуди

— Та ніколи в світі! А таки частенько я помічала: не випив і краплі, а здається, ніби він під чаркою. Є в ньому щось таке, що з нього п'яного робить: я так собі міркую — це від нервів. А на ті поголоски, що по будинку кружляють, ви не зважайте: він, знаєте, триматиме зв'язок із тими, хто провадить ліквідацію контори Револю, і сам наглядатиме за цим — здаля. Мені він лишив усе хатнє майно, цінні папери, та ще надсилатиме щомісяця триста франків. Цього більш аніж досить, тільки ж я сумуватиму за ним. Звичайно, я мало бачила його: вдень у конторі, вночі десь бігає як навіжений. Та таки ж вертається нарешті, от мені й робота — доглядати його. А випадали інколи й ясні днини: він робився такий тихий та лагідний, задоволений, спокійний, майже щасливий… Та зрештою коли-не-коли я його й відвідаю в Парижі, він мені обіцяв… Але що ж я робитиму тепер, коли мені нема кого доглядати?

— Послухайте, мадемуазель Ланден, а чому б вам не знайти когось — у вас же рента, і цінні папери, і квартира ж таки не порожня…

— Який жах! За кого ви мене маєте, пані Жозеф?

— Ніякого жаху тут немає,— ображено заперечила консьєржка. — Хіба вже як сорок п'ять років, то й життя скінчилося?

Феліція Ланден позирнула на виснажену вагітну пані Жозеф і пробурчала:

— І думати нема чого…

— Чому ж ви так гидуєте не скуштувавши, мадемуазель Ланден?

Життя родини Револю якось налагодилося, ввійшло в певний ритм. Щодня на світанку Роза, тепер уже в супроводі Дені, чекала першого трамвая. Зима видалася лагідна. Циклопове око трамвая мало не завжди виринало з густого туману. У вагоні Дені спав, схиливши голову на Розине плече, та й сама вона дрімала аж до міста. Хлопець тоді завертав до ліцею, а Роза йшла до пасажу на вулиці Сент-Катрін, де містилась книгарня, добре відома братові й сестрі з тих часів, коли кишенькові гроші у них не переводились і щочетверга вони нишпорили по полицях.

Кожного дня — такого довгого й похмурого — Дені приємно було уявляти, як сестра то стоїть за прилавком, то піднімається по драбинці по якусь книжку. Ввечері о пів на сьому вони зустрічалися біля трамвайної зупинки. Дені насамперед питав: «Покупці радилися з тобою, які книжки брати?» Це питання у них увійшло в ритуал з перших днів, коли Роза, з захопленням узявшися до роботи, намірялася керувати читанням своїх співгромадян, допомагати їм орієнтуватися в шедеврах літератури. Але перший покупець, який звернувся до неї за порадою, попрохав якусь втішну книжечку. «Білява негритянка?» А чи справді втішна? Ви точно знаєте? А що, коли я візьму оту — «У мене буде пишний похорон»? Це смішна книжка?» «Кому смішна, а кому й ні,— відповіла Роза. — Це залежить від вдачі». — «А оця? В в ній трошки… того… ви розумієте, що я маю на увазі… Ні, не те, щоб я був особливо охочий до скоромненького в книжках; коли самому як слід напружити уяву, то не треба й книжки…»

— Він посмів тобі таке сказати? — обурено вигукнув Дені.— А скільки за цей час ти продала збірок віршів?

— «Сад інфанти» та ще кілька книжечок, які ми одержали з «Меркурія»[27] для твого приятеля П'єра.

— А ти й не сказала мені, що бачила П'єра.

Вдень, коли їх обох не було, замок переходив у розпорядження Жюльєна, що зволив виходити з своєї кімнати на той час, поки мати її провітрювала та перестилала постіль. Якщо не було дощу, він зважувався вийти в садок, спершу переконавшися, що поблизу нема нікого з родини Кавельге. Він не хотів бачити біля себе жодного людського обличчя. О п'ятій годині вертався до своєї кімнати. Мати приносила туди їсти, потім він заглиблювався в який-небудь детективний роман.

З молодшими дітьми пані Револю зустрічалася тільки за вечерею. Вона спускалася до них ніби з якоїсь недосяжної планети, приносячи вісті про те, що відбувається в таємничій кімнаті, так ніби це були події світової ваги. Того дня, коли Жюльєн дозволив собі порушити мовчання, вона докладно переказувала й коментувала його висловлювання, звітувала про його апетит, а також і про всі примхи його шлунку.

Якогось дня — страшенне хвилювання: Жюльєнові забаглося прочитати газету. Як на лихо, там писалося про великосвітське весілля, і всі згадані гості були Жюльєнові знайомі; від цієї прикрості йому знову погіршало. Пані Револю дуже картала себе за неуважність: треба було самій переглянути газету, перш ніж давати Жюльєнові. А то доводиться знову все починати спочатку.

Особливо засмучувало її те, що хлопець, іще недавно такий пещений, тепер не мився. «Ви пам'ятаєте? Двічі на день брав ванну, за нігтями стежив… А тепер — як догляну, щоб сяк-так обличчя було вмите, руки та ноги… А все інше..!»

Дені, вдаючи, ніби слухає уважно й з цікавістю, пускав усе те повз вуха. Він дивився на Розу, що також сиділа з непритомним поглядом. «Страшенно втомилась», — казала. І справді, вона зблідла, під очима з'явились темні пасмуги. Ще добре, що старий Шардон, з пошани до своєї колишньої клієнтки, дозволив їй сидіти, коли в книгарні не було покупців. Але Роза своїм виглядом не викликала жалощів: вона пломеніла щастям, і Дені відчував його тепле сяйво. Роза всміхалася на кожне братове слівце, ніби їй конче треба було витратити той надмір задоволення й радості, що переповнював її істоту. Ніколи вона не була така ніжна з братом; але майже ні про що не питала його, і він навіть поскаржився:

— Ти мною вже не цікавишся!