Франсуа Шарль Моріак - Гадючник. Дорога в нікуди

подати допомогу, зарадити, знайти в останню мить потрібну суму, — він ладен боротися на всіх фронтах. Мене вб'є дозвілля, яке я маю завдяки йому. Той шлях, на який мене тягнуть пристрасті, він старанно звільняє від усіх перешкод. Якби не це, я міг би отямитися, спинитись або принаймні звести дух. Я бачу навколо себе людей, яких врятувала робота, обов'язок або сім'я. Але моя контора — це ж не контора Револю, а потвори. Сім'я? Він розлучив мене з нею… Як? Не можу зрозуміти, але глибоко відчуваю… Може, може, він оточив нас обох тінявою смугою, за яку моя дружина не мала доступу. Він зробив світ похмурим і безвихідним для тих, кому я був дорогий. Водночас він підточував грунт під моїм домашнім вогнищем, але навіть ця його кротова праця не могла перешкодити: інколи я знову знаходив порозуміння з родиною».

Ланден відсунув стільця. Він мотав головою, вигукував подумки: «Ні! Ні!», звертаючись до когось, кого тут не було. Він запитував: «Невже це правда? Невже в цьому є хоч крихта правди?» Затуливши очі долонею, він повторював: «Спокійно, спокійно, треба обміркувати… Отже, ще в ліцеї…» І не кров тепер шумувала у нього в жилах, а нічний вітер шугав по ялинах. Неможливо було зосередитись. Розгорнутий на столі записничок вабив його, закликав, волав до нього. Та Ланден уже не сів, а тільки нахилився над столом і читав далі:

«Чи дасть потвора спокій моїм дітям, коли мене не стане? Чи й далі шастатиме в тих місцях, де мене вже не буде, але залишаться вони? Чи разом зі мною зникне його влада? Чи потягну я і його з собою в небуття?»

Ланден поклав долоні на розгорнутий записник і закляк на місці. Довго стояв він так. Оріон сяяв над ним за чорними шибками вікна, віконниць якого ніхто й не подумав зачинити. Нарешті він схопив записник, присів навпочіпки перед каміном, підніс записник до головешок, що жевріли ще, і дивився, як миготливі язички поповзли по сторінках, з зусиллям пробиваючися в папір, пригасаючи й спалахуючи знову. Вряди-годи він витягав обгорілий записник щипцями, вимахував ним, щоб роздмухати вогонь, і довго чекав, поки від паперу не лишилося нічого, крім пухнастої жменьки попелу.

Розета раптом схопилась. Їй причулося, ніби рипнули двері й хтось прочовгав передпокоєм. Замки в будинку були попсовані й замикались погано, стояв дім на межі між передмістям і сільською місцевістю, взимку в ньому досі ніхто не жив, і пані Револю вважала, що такий будинок ніби навмисне призначений для злочину. Але Розета, схопившись у ліжку, не почула більше нічого, крім завивання вітру в ялинах. «Мабуть, наснилося», — подумала вона. Ще тільки четверта. Дві години можна поспати, поки будильник задзвонить. А тоді треба вставати швиденько, щоб не спізнитися на перший трамвай. Починається її нове життя, життя дівчини, яка працює, щоб утримувати рідних. Вона прямо дивитиметься людям в обличчя, не поспішатиме, чекаючи, поки їй простягатимуть руку для вітання. Boнa певна, що колись і Робер завітає до книгарні… Або ні, краще так: він сновигатиме поблизу, вичікуючи, поки вона вийде. Її підхопила й понесла хвиля радості. Ні, життя лише починається. Нещастя вбило бідолашного тата, а з ним і Жюльєна, але цей однаково був уже мерцем, бо ніколи й не жив. А вона піде все далі вперед, не оглядаючись, і поведе за собою Дені, свого меншого братика. Тим двом вона лише віддаватиме свій заробіток, забезпечуватиме їхнє існування, та й усе. А Дені — він зовсім інший: для нього вона збереже місце в серці поруч із Робером… Її так захопило майбутнє щастя, що хтозна-куди подівся й сон, і задрімала вона лише за кілька хвилин перед тим, як заторохтів будильник — так несподівано й голосно, ніби звістував початок страшного суду.

Вона поспіхом одяглася при свічці, тремтячи від холоду. В кухні на приску стояла вчорашня кава. Проходячи, Роза крізь прочинені двері помітила світло в батьковому кабінеті. Невже Ланден усю ніч просидів над паперами? Вона постукала, потім відчинила двері й нерішуче зупинилась: у кімнаті не було нікого, але перекинутий стілець, скинуті з канапи подушки, попіл у каміні — все це свідчило, що тут сталася якась загадкова подія. І тоді вона згадала, як уночі щось її збудило. Може, Ландена вбито? Вона боялася не те що заглянути в темні закутки, а навіть поворухнутися… А треба було б подивитись і під канапу, і за портьєри, чи там не захований труп… А може, Ланден, ідучи спати, просто забув погасити світло?..

Покинувши все як було, вона перебігла подвір'я і, побачивши світло в кухні у Кавельге, постукала в вікно. Пані Кавельге прочинила вікно і відразу ж заспокоїла Розу: пан Ланден опівночі попрохав відчинити браму, бо йому спало на думку пішки повернутися в Бордо, — мовляв, щоб часу не марнувати… Як на пожежу квапився!

«Від кого, від чого він утікав? — питала себе Роза, стоячи на перехресті й здригаючись від холоду. — З ким він воював? Бідолаха Ланден! Який це жах — бути Ланденом!» І вона дивилася, як виринає з туману ліхтар трамвая.

Вона зайшла у вагон, де було повно людей, і їхала вже стомлена, згадуючи про ті казкові часи, коли сонце підіймало її з постелі, коли покоївка вносила тацю, на якій парувала кава. Запах підсмаженого хліба змішувався з пахощами смолистих полінячок, що тріскотіли в каміні. А тепер у неї доля така сама, як і в більшої частини людської отари. Тепер вона, зачувши заводську сирену на світанку, не вкриватиметься, як колись, тепліше ковдрою, не зітхатиме співчутливо: «Бідолашні робітники», — тепер цей заклик і її підніматиме. Ні, вона вже не стоятиме осторонь від інших! І ця думка не лише не засмучувала її, а виводила з заціпеніння, штовхала вперед.

VIІ

— Ми тут найдавніші мешканці,— сказала мадемуазель Феліція Ланден блідій консьєржці, що вийшла з підвалу, несучи на руках немовля — свою найменшу дитину. — Вас я вважаю не за консьєржку, а скоріше за свою приятельку. Я не боюся, якщо ви перекажете кому те, що я вам розповідатиму, — навпаки, я навіть хотіла б, щоб ви