Валерій Олександрович Шевчук - П’ятий номер

– Ти диви! – розплющив очі він.

– Це, мабуть, через тебе, – сказала Ганя. – Я така дурна… чомусь таки вірю, що в тебе з нею нічого не було.

– Бо й не було, – сказав він коротко.

– Мав той Піддубний любаску на Павлюківці, – монотонно розповідала Ганя, й собі переймаючись настроєм дощу. – Кажуть, приходила аж сюди. То він одіслав її. Іди, каже, знати тебе не знаю!

– Значить, любов уже між ними почнеться, – сонно сказав він.

– Яка там любов, коли він їй синців наставив. Коли б це мені зробив ти, я б ні хвилини тебе в хаті не терпіла…

– А чого вона терпить? – спитав, ледве ворухнувши губами.

– Бо сім’ю розбивать не хоче. Та й яка може буть любов до такого вилицюватого? Таке воно якесь, наче слизом покрите…

– Закортіло ж за нього. – Він знову-таки прислухався до шуму й плескоту за вікном.

– Закортіло, бо нічого луччого не траплялося, – Ганя шумко встала. – Давай постелю тобі, бо онде вже засинаєш, так на тих походеньках утомився.

– Це я проти дощу, – сказав він винувато. – В мене й раніше таке бувало, чи забула?

– Не забула, – сказала Ганя, розкладаючи ліжко. – Тільки сьогодні ти начебто і справді втомився…

Але він уже спав. Похилив голову на груди і свиснув носом.

– Прокидайся, – торкнула його Ганя. – Вже постелила.

Він почав роздягатися, як сомнамбула. Вона Йому допомагала.

– Це все через цей клятий дощ, – пробурмотів він. – Просто вбиває він мене. Не сердься на мене…

– Та йди вже спи, – сказала Ганя, доводячи його до ліжка. – І не пив ти, здається, а п’яний…

Вона вклала його й підгорнула постіль. Задивилася на невелике, поморщене й увіч перевтомлене лице, і смуток від того лиця начебто й до неї перейшов. Відчула раптом, що все воно таки дочасне: і цей чоловік в її ліжку, і ця мирна тиша в її кімнаті. Шварготів дощ, лопотів у ринві, цокотів по піддашках, шелестів у листі – кожен дім у цьому дощі був як корабель, що плив у розбурханім морі. Сум уже цілком пойняв її: стояла серед хати, облита кволим світлом лампочки, й відчувала, що до її вікон знову клеїть своє чорне обличчя Самота. Знову подивилася на перевтомлене Миколине лице, вві сні воно поступово розгладжувало зморшки, і їй раптом гостро згадалося, як прийшов він сюди уперше – так само заснув, бо так само був тоді дощ, а вона встала, щоб прибрати посуд після їхнього невеликого бенкетування, і вперше відчула той-таки смуток, як перше собі попередження. Але тоді вона була легковажна, юна і щаслива, тож, прибравши зі столу, розчинила навстіж вікна і довго дихала молодими і розкішними запахами літньої ночі. Зараз все воно трохи й повторювалося: він спить, а вона прибирає зі столу. Одне тільки вона не зробить, подумалося мимохіть; не підійде до вікна і не розчинить – надто тяжко у неї на душі.

Шкалик сидів на сходах, підтягти ноги і спершись підборіддям об коліна. В роті в нього стриміла самокрутка, з якої вилися сиві пасемка. Очі його були порожні й пласкі, як латунні копійки, а зморщене брунатне личко закостеніло.

– Знову сумуєш? – спитав, присідаючи біля нього, Микола.

– Та біда мені з цими грішми! – випустив густий клубінь Шкалик.

– Знову випити хочеш?

– Таж хочу, трасця його матері! Як тобі наша робота?

– Робота справна, – сказав Микола.

– Може, комусь ще вікна треба побить?

– Та вже не треба, всміхнувся Микола. Він закурив і собі, вони сиділи якийсь час на ганку й дивилися, як колотяться і проносяться над горбами сірі, брудні хмари.

– Похолодало, – повів плечима Шкалик. – Може, я тобі щось зроблю?..

Микола зосереджено пихкав димом.

– Ти ні, – сказав нарешті. – Хіба хлопці твої…

– Це все одно, що я, – пожвавішав Шкалик.

– За це діло я б тобі на дві півлітри дав, – протяг поволі Микола. – Тільки трошки воно не те… Опасне…

– Ну, коли опасне, – аж відсунувся Шкалик. – Нє, я опасного не хочу…

– Та не так уже й опасне, – тяг Микола. – Але зважуй сам. Хочу