Валерій Олександрович Шевчук - П’ятий номер

Він повернувся різко і скинув гачка. Щось метнулось із сіней, але він кинувся туди, наче стріла, і за мить укинув до кімнати й Горбатого. Той тремтів.

– Тебе, Петрику, теж стосується, що я їй сказав. Пойняв?

Горбатий трусився. Очі його зробилися несподівано круглі, а руки наставив, наче збирався оборонятися.

– Щоб як могила мені мовчали! – крикнув він різко і повернувся до дверей.

– Отрез он забули! – озвався з кімнати втомлений, аж розбитий Вальчин голос.

– Петрику з нього сорочку поший! – сказав Микола і грюкнув дверима.

Горбатий стояв біля пакунка, простяг скарлюченого пальця і роздер ним газету. З-поміж паперу випросталося гостре, пилкувате листя. Горбатий зашипів, обпікшись об те листя, і схопив пальця ротом.

Цілу ніч ішов дощ. Він почався ще відтоді, як переступив Микола поріг Ганиної кімнати, вернувшись із гостин до Вальки; зашелестів в акацієвому листі біля вікна, а за якийсь час заговорив голосно з ринви, що почала вихлюпувати з себе водяний потік.

– Де це ти був? – спитала Ганя, бо він підійшов до вікна й задивився на дощ.

– Мав діло! – озвався спроквола.

– Приїхав начебто до мене, і не бачу тебе.

Він все ще вдивлявся у вікно.

– Вибач, – нарешті витис із себе. – Треба так. Ганю!

– Нікому воно нічого не треба, – сказала Ганя. – Ось чує моє серце: недобре це кінчиться…

– Що має недобре кінчитися? – повернувся він різко до неї. Очі його були малі й темні, і він весь начебто випромінював із себе сум.

– Оці походеньки твої. Не чіпав би ти їх, – вона зітхнула. – Вечеряти будеш?

– А чого б то я не мав вечеряти?

– Може, там годували. Онде ж пив із Горбатим і Валькою.

Він мовчав. Сидів за столом і аж очі приплющив, так йому було смутно.

– Хто це йому там вікна побив? – спитала, ставлячи на стіл кашу.

– Не знаю, – байдуже відповів Микола. – Я тоді в них саме в хаті сидів.

Вона засміялася.

– А мене тобі чого дурити? – спитала.

Він зирнув на неї, але промовчав. Дощ за вікном обхльоскував шибки.

– Коли такий дощ, мені сумно стає, – сказав.

– Пробував на роботу устроїться?

– Ще не було коли, – озвався начебто сонно. – Чого ти вкрутила таку слабку лампочку?

В хаті й справді залягли жовті сутінки. Лампочка в них над головою ледве тліла.

– Економлю, – всміхнулася вона. – А що мені з того світла?

– Хіба я не досить присилаю? – він вже й справді начебто засинав, а може, це так його сум з’їдав.

– Таж присилаєш! – неохоче сказала вона.

– В панчоху кладеш?

– А як же з вами, такими обіясниками, не класти? – раптом розсердилася Ганя. – Недовго й до біди… Що один, те й другий!

– Не довіряєш нам? – кволо всміхнувся Микола.

– Надто часто сама лишаюся, – сказала Ганя. – Але тільки тоді я й спокійна. Бо от і зараз: щось воно знову затівається!

– Що ж воно затівається? – Він уже зовсім приплющив очі. Шварготів за вікном дощ, і він слухав, здається, більше той дощ, аніж дружину.

– Чи ж я знаю? – сказала вона вже зовсім смутно. – Але все в мені так і колотиться. Я вже це на собі перевірила!..

Він здригнувся, наче прокинувся, зовсім уже був виключивсь із цього світу.

– Піддубний уже не чіпляється? – спитав.

– Та де? Десятою дорогою обходить, – тихо засміялася Ганя. – Входжу у двір до них по воду, а він встає з ганку і йде в хату.

– Ну, от бачиш! – майже пошепки сказав він. Дощ монотонно цокотів по піддашках.

– Кажуть, сильно свою жінку