Мігель де Сервантес Сааведра - Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський

Новий переклад всесвітньо відомого роману Мігеля де Сервантеса Сааведри «Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський», безсумнівно, сподобається не тільки школярам, але і їхнім батькам.
Розповідають такий випадок. Якось король Іспанії Філіпп ІІІ побачив із балкона свого палацу юнака, який ідучи читав книжку і сміявся. В короля майнула думка, що цей юнак або збожеволів, або читає «Дон Кіхота». Придворні поквапились з’ясувати це, і виявилось, що юнак дійсно читав книжку Сервантеса. Вже минуло понад чотириста років з виходу у світ славнозвісного роману Сервантеса, але й досі не вщухають суперечки з приводу того, ким же насправді є той Лицар Сумного Образу — божевільним чи мудрецем.
Для дітей середнього шкільного віку.

Переклад з іспанської Богдани Лети
Ілюстрації Олени Чичик

Мігель де СЕРВАНТЕС СААВЕДРА

ВИГАДЛИВИЙ ІДАЛЬГО ДОН КІХОТ ЛАМАНЧСЬКИЙ

Роман

Розділ І,

у якому йдеться про особливості характеру та побут славетного ідальго Дон Кіхота Ламанчського

У певному селищі місцевості Ла-Манча,[1] назва якого не варта і згадки, не так давно проживав один із тих ідальго,[2] чиє майно складалося тільки зі списа, що іржавів у козлах, старовинного щита, худої шкапи та прудкого хорта. Приблизно третина його статків йшла на невибагливу їжу, нерідко без м’яса, у тому числі по вихідних. Решта витрачалася на одяг, щоправда, святкове вбрання мало чим відрізнялось від повсякденного. Крім господаря, в садибі мешкали ще не стара економка, племінниця, якій скоро мало виповнитися двадцять, і лише один слуга по господарству. Тож останньому доводилося займатися не тільки хатньою роботою, а й у полі працювати, коня порати або інколи й садові ножиці в руки брати. Вік ідальго наближався до п’ятдесяти; був він міцної статури, худорлявим; прокидався зазвичай зі сходом сонця, а ще дуже любив полювати. Існують вагомі підстави вважати, що його прізвище було Кіхáна. Втім, усе це не має суттєвого значення для даної оповіді; найголовніше — ні на крок не відступати від істини, розповідаючи про нього.

Слід зауважити, що дозвілля, яке тривало ледь не увесь рік, згаданий сеньйор повністю присвячував читанню лицарських романів і з часом настільки захопився цією справою, що майже облишив полювання та перестав цікавитися господарством. Його допитливість і нерозсудливість сягнули так далеко, що він продав кілька ділянок орної землі, аби мати змогу купувати улюблені книжки. Невдовзі йому вдалося зібрати у домі чи не всі існуючі романи, присвячені лицарській тематиці. Виразність прози та мудровані висловлювання їх авторів здавалися ідальго справжніми вершинами літературного мистецтва, особливо це стосувалося любовних послань привабливим дамам і викликів на дуель.

Намагаючись осягнути хитросплетіння пишномовного стилю, бідолашний кабальєро[3] поволі втрачав розум, бо в них не розібрався б навіть Аристотель,[4] якби зумів воскреснути саме заради цієї мети. Не раз йому доводилося сперечатися з Перо Пéресом, місцевим священиком, людиною освіченою, стосовно того, який лицар вартий більшої поваги: Пальмерíн Англійський чи Амадíс Галльський.

Водночас Нíколас, цирульник із того самого селища, віддавав перевагу лицарю Феба[5] або, принаймні, дону Галаору, брату Амадіса Галльського.

Словом, наш герой так занурився у читання, що дні й ночі проводив над книгами. Від хронічного недосипання його мозок почав висихати, поступово наближалося божевілля. Уява була переповнена змістом прочитаного: різноманітними чародійствами, поєдинками, битвами, кинутими рукавичками,[6] пораненнями, залицяннями, коханням, стражданнями та всілякими іншими дурницями. Врешті-решт він зовсім позбувся здорового глузду, сприймаючи абсолютну нісенітницю — усіх тих велетнів, драконів, перевертнів тощо — єдиною реальністю.

Остаточно схибнувшись, ідальго утнув дивовижну річ, до якої ще не додумався жоден безумець. Йому здалося доречним і вкрай необхідним, як задля примноження своєї слави, так і на благо батьківщини, стати мандрівним лицарем: подорожувати світом верхи, зі зброєю в руках, у пошуках пригод і займатися тим, чим займалися знайомі йому романтичні персонажі. А саме — сміливо долати, нехтуючи небезпекою, усілякого роду несправедливість і завойовувати вічну славу. Сповнений приємних ілюзій, бідолаха поспішив втілити цю ідею в життя.

Отже, він узявся вичищати до блиску бойове спорядження, що належало його предкам, а нині, давно скинуте як непотріб у комірчині, вкрилося іржею та пліснявою. Відтак заходився лагодити шолом, якому бракувало забрала, і витратив майже тиждень, щоб за допомогою підручних матеріалів змайструвати щось подібне. На жаль, перша ж перевірка міцності виробу засвідчила, що картон — ненадійний захист від удару мечем. Довелося почати заново й скористатися залізними пластинами, після чого ідальго цілком вдовольнився, досить слушно припустивши, що подальші випробування зайві.

Потім він оглянув свою шкапу і, хоч та кульгала на всі ноги, вирішив, що сам Буцефал великого Александра Македонського[7] не годен їй у слід ступати. Чотири дні минуло в пошуках підходящого для неї імені, яке мало відповідати оновленому доблесному статусові господаря. Після тривалих міркувань, перебирання та відкидання безлічі варіантів конячина почала називатися Росінантом.[8] Тобто, згідно з попереднім задумом, кожен мав зрозуміти, що раніше це була просто шкапа, однак віднині вона вважатиметься першою серед усіх шкап світу.

Тепер йому залишалося тільки знайти даму, в яку він міг би закохатися, адже мандрівний лицар без кохання — це все одно, що дерево без листя і плодів або тіло без душі.

«Якщо на кару за мої гріхи або на моє щастя, — розмірковував кабальєро, — мені доведеться зустрітися з якимось велетнем, котрі зазвичай трапляються мандрівним лицарям, і я переможу його, то хіба не варто мати когось, кому можна було б надіслати його в дар, щоб він упав навколішки перед моєю коханою, покірно й смиренно мовлячи: „Я — велетень Каракульямбр, переможений у поєдинку неперевершеним лицарем Дон Кіхотом Ламанчським, який наказав мені з’явитися до вашої милості, аби ваша світлість розпоряджалася мною на свій розсуд“».

О, як сяяв обличчям наш добрий лицар, промовляючи ці слова, особливо коли знайшов, кого обрати дамою серця! Гідною звання володарки його мрій здалася йому Альдонса Лоренсо, миловидна дівчина із сусіднього селища, в яку він свого часу був закоханий, хоча та, зрозуміло, цього не знала і не звертала на нього щонайменшої уваги. Шукаючи їй друге ім’я, яке б не дуже відрізнялося від справжнього, але при цьому перегукувалося з ім’ям принцеси або знатної сеньйори, він назвав її Дульсінеєю Тобоською (бо родом вона була з Ель-Тобосо) — іменем, безсумнівно, милозвучним, рідкісним та виразним, як і всі обрані ним досі.

Розділ ІІ,

у якому йдеться про перший виїзд заповзятливого Дон Кіхота з родового маєтку

Закінчивши приготування, Дон Кіхот визнав доцільним не баритися з від’їздом, бо йому здавалося, що будь-яка затримка може згубно позначитися на долі, ні багато ні мало, усього людства. І ось одного липневого ранку він убрався у свій обладунок, так-сяк приладнав незграбний шолом, осідлав Росінанта й, прихопивши щит зі списом, непомічений вибрався через задвірок у чисте поле. Окрилене єство співало в передчутті майбутніх звершень, аж раптом йому сяйнула приголомшлива думка, внаслідок чого увесь попередній план ледве не полетів шкереберть. Ідальго згадав, що він непосвячений у лицарі, а отже, за лицарським кодексом, не має права схрещувати меча з жодним лицарем. Більше