Валерій Олександрович Шевчук - П’ятий номер

Ішов парком, гризучи зерно і плюючи лушпинням, очі його наче поменшали й вицвіли, короткі ноги моторно долали дорогу – ішов він хутко. Гуляла довкола молодь: ошатні дівчата й хлопці, біля брами сонно сиділа контролерка, і він пройшов повз неї, мало не зачепивши. Попереду простяглася смуга бульвару: дерева, втрамбована жовта алея, повна гуляків, – він ішов у цій винарядженій юрбі, кашкет налягав на очі, а лушпиння випльовувалося під ноги. Зрештою, не витримав цієї велелюдності й зійшов на хідник. Біля пивного кіоска стояла юрба, він спинився і спитав якогось пузаня, як пиво.

– Пиво свіже, – сказав фальцетом пузань і усміхнувся запіненим ротом.

Микола став у чергу і раптом почув, що навколо зудить, наче рій басовитих бджіл, гул голосів. Став так, щоб бачити людей, пив пиво й дивився.

На Садовій тлуму вже не було, але люди ходили так само неквапно – в повітрі відчувався недавно проминулий спечний день. Старі дихали, трохи повідкривавши роти, і він відчув, що і в нього спітнів лоб. Легенький сухий легіт повіяв із глибини вулиці – приємно було вловлювати його обличчям.

– А я думала, що не прийдете, – сказала Валька і ввійшла в двері, відкинувши довгу й не зовсім чисту марлю, що заслоняла прочіл. Микола втрапив у темний коридорець, а за мить його осліпило світло – Валька натисла на вмикач. Кімната була охайна, з безліччю мережаного безділля – фіранки, скатерка на столі, підставки під вази і кухлики, торочки простирадла, що сягало землі. На стінах темніли вицвілі фотокартки, на одній із них він побачив Горбатого, а на другій Степана.

– Твоє оце? – спитав коротко, кладучи пакунок на тумбочку.

– Та де? – всміхнулася Валька, дивлячись на той пакунок. – Родички одної…

Микола підійшов до дверей і накинув гачка.

– Ніхто не прийде, – сказала Валька.

Вони стояли серед кімнати й дивилися одне на одного.

– Стидно мені трохи з вами, – сказала вона.

– Та чого там, роздягайся!

– Куди нам спішить! Може, спершу отрєзика покажете?

– Отрєзик потім собі роздивишся, – нетерпляче сказав Микола. – Роздягайся!

Вона переступила з ноги на ногу – на неї дивилися гарячі очі.

– Нетерплячий ти! – сказала, всміхаючись, і почала розстібати кофточку.

Стояла перед ним молода й гарна, з міцними клубами і пружкими грудьми і всміхалася трохи іронічно: очі її поступово каламутніли.

Він розстебнув пасок і раптом висмикнув його із штанів. Ляский удар упав на Вальчнні плечі.

– Що це ви? – злякано крикнула вона.

Але він хльостав її по чому бачив: по спині, по грудях і по обличчю. Валька зарепетувала розпачливо і кинулася до одежі. Він вирвав їй одежу з рук і продовжував хльостати. Вона забилася в куток і верещала.

– Оце тобі за Андрія, оце тобі за суди, оце тобі за приписану дитину! – сипів роз’ятрено Микола.

Вона звалилася йому до ніг і обхопила черевики.

– Ой, не вбивайте, дядьку, ой, не буду більше!

На білих її плечах проклалися червоні пасмуги. Сльози лилися по обличчю і капали на Миколині черевики.

– Ой, робіть зі мною що хочете, тільки не бийте! – ридала вона.

Він відкинув її носком черевика, і вона скорчено завмерла на підлозі.

Схлипувала і здригалася.

– Молися, зараза! – прохрипів він. – Молися оцій дошці! – кинув у бік ікони.

Валька склала молитовно руки.

Він стояв, широко розставивши ноги, із скривленим блідим обличчям, і очі його палахкотіли.

– Боже, вибач мені мої гріхи! – замолилася Валька.

– І затям собі: я несамовитий! – крикнув він. – Почую щось про тебе, приб’ю!..

– Ой, не буду, дядечку, ой, ніколи не буду! – простягла вона до нього молитовно складені руки.

Він почав просилювати пасок у штани.

– Одягнися! – наказав.

Вона кинулася до одежі й почала поспішно вдягатися.

– Про нашу розмову щоб ніхто не знав! – сказав він різко.

Вона швидко кивнула. Схлипувала і була червона, наче варена.

– Це я, як батько, з тобою поговорив, – сказав Микола вже м’яко. – Сама знаєш, з тобою не можна інакше!