Валерій Олександрович Шевчук - П’ятий номер

Шкалик засміявся. Іржавим сміхом із підхлипами.

– І придумаєш таке!

– То опасно воно чи неопасно?

– Для моїх хлопців? Та це їм раз плюнуть!

– Ти подумай, – обережно сказав Микола. – Сам знаєш: то зловмисний чоловік. Коли б зловив…

– Моїх хлопців? – аж схвилювався Шкалик. – Та їх і вітер не зловить!

– А я от боюся трохи, – сказав Микола. – Це, знаєш, такий, що й дитині хребта зламає…

– Не знаєш ти моїх хлопців, – поклав йому на коліно руку Шкалик.

– Ну, добре, я там їх підстрахую, – сказав поспішно Микола. – Він тепер на другій зміні і буде їхать коло одинадцятої.

– Шнурок тільки мені даси, – сказав Шкалик. – Шнурка в нас доброго нема.

– Шнурок чи на шнурок? – покосився Микола.

– Та як тобі завгодно. Давай лучче шнурка чи там дрота, бо ні грошей не буде, ні того…

– Коло Гармашів найвужче, – сказав Микола. – Один край хай прив’яжуть до паркана.

– Вони вже знайдуть як.

– Ні, нам треба домовитися. З тим кабаном не пошуткуєш.

– А казать хлопцям, що ти там будеш?

– Не треба. Їхнє діло скинуть його і тікать.

– Ну, до цього вони в мене наламані.

– Через це й балакаю з тобою. Та й безгрошівний ти…

– Спасибочко, – обізвався Шкалик. – Таке воно в мене: аж кишки болять…

– Алкоголік ти вже, Тимохо! – сумно сказав Микола.

– Та ти що? Я коголік! Та за кого ти мене маєш? – закипів Шкалик. – Ну, люблю я випить, то за це вже й коголіком обзивать?

– Заспокойся. Пошуткував я.

– Хороші мені шутки! – закліпав уражено рідкими віями Шкалик. – Коли б мені таке хто інший сказав…

– То що? – всміхнувся Микола.

– То побачив би! Он твій Горбатий – то коголік! І Зінчиха коголічка…

– Не сердься, – м’яко сказав Микола. – Не те в мене слово вихопилося. Хотів сказати, що любиш ти випивать.

– А люблю, – миттю примирився Шкалик.

– Ну, то наставляй лапу, – Микола витяг п’ятдесятку і вклав її в наставлену мозолисту долоню.

– Ви йому грошей не позичайте, дядю, – стала в дверях дочка божевільного. – Хай лучче віддасть мені того рубля, що ще торік у матері позичив. Він у нас, дядю, торік узяв рубля, і як у воду впало.

Шкалик оскалив малі, рідкі, але напрочуд гострі зубки.

– Киш, зараза! – прошипів він.

– Ви на мене не кишкайте! – сказала спокійно дочка божевільного. – Віддайте лучче нашого рубля.

– Хочеш рубля? – тонко спитав Шкалик і аж шию витяг: тонка вона в нього виявилась і довга.

– А чого б то я своїх грошей не хотіла? – зацокотіла дочка божевільного. – Ваших мені не тра…

– То й на! – урочисто сказав Шкалик і склав велику дулю.

– Це, дядьку, ви своїй жінці покажіть, – спокійно відказала дочка божевільного. – Бачите, дядю, це він і вам колись таке покаже!

– Мені не покаже, – всміхнувся Микола. – Віддаси мені борг, Тимохо? – спитав гостро.

– Та грім би мене побив! – заклявся Шкалик.

– А коли тобі так рубля того шкода, то на тобі й рубля! – Микола поліз до кишені.

– Мені ваших грошей не тра, – знову заторохкотіла дочка божевільного. – Хай он дядько Шкалик віддасть: він позичав, то він хай і віддає.

– Я тобі холєри дам! – насварився кулаком старий. – Бач, зараза: чого це ти мене Шкаликом обзиваєш?

– Та чого там, дядьку. Всі вас так називають.

– А тобі, соплячко, зась!

– Віддасте рубля, то й не буду, – спокійно сказала дочка божевільного. – А не віддасте, то тільки те слово від мене й чутимете. Бо ж хіба ви не Шкалик?

– Ох ти ж зараза! – затрусився Шкалик.