Валерій Олександрович Шевчук - П’ятий номер

– Чого це ви завелися? – визирнула Варка.

– Та от правлю в дядька нашого рубля, – спокійно сказала дочка.

– А вдавися ти своїм рублем! – тьхукнув Шкалик і подибав поспішно під свої сходи.

Микола реготав.

– Це я, дядю, і з вас колись отак посміюся, – сказала серйозно дочка божевільного, – бо він вам таки грошей не віддасть. Багато йому дали?

– Таж рубля! – весело озвався Микола.

– Ну, рубля – це ще куди не йшло! – заспокоїлася дочка божевільного. – Але згадаєте моє слово: не віддасть він його вам! У нас онде ще торік узяв.

– А не віддасть, то кат його бери! – потягся солодко Микола. – Може, мене коли добрим словом згада…

– Багато є ласих на те добре слово, – суворо прорекла дочка божевільного.

– Доброго дня, дядьку! – гукнув Горбатий, тулячи обличчя до рідких штахетин хвіртки.

Похмурий чолов’яга замітав двір. Курява хмарою оточувала його – робив він своє діло з понурою затятістю. Поставив мітлу під стіну й неквапно пішов до хвіртки.

– Чогось хотіли? – спитав непривітно.

– Побалакать мені з вами тра, – сказав Горбатий.

– То й балакай!

– Отак, за хвірткою, – обурився Горбатий. – Я оце всі дні на вашу корову карту кидав.

Понурий чолов’яга відмикнув важкий засув.

– Заходь!

– Я про вас, дядьку, всі оці дні думав, – ображено казав Горбатий, швиденько чеберяючи по прометеній стежці. Мовчазний чолов’яга понуро йшов слідом.

– Тут таке закрутилося, таке закрутилося. – Горбатий з ходу сів на лавку біля ганку. – Зять ваш удома?

– На роботі, – буркнув похмурий чолов’яга і став супроти Горбатого. – Ну!

– Та дайте віддихаться. Це він уже на м’ясокомбінаті?

– А то ж де! – сказав похмурий чолов’яга.

– А ви туди не пішли?

– Старий я уже до такої роботи, – блимнув похмурий чолов’яга. – То що ти там таке накидав?

– Хто це там? – визирнула з вікна господиня.

– Доброго дня вам, тіточко! – гукнув Горбатий.

– Ти там роби своє діло! – кинув різко до жінки похмурий чолов’яга, і вона зникла, навіть не відповівши на привітання.

– Я таки на корову вашу кидав. А чого так довго не приходив, нехороша історія получаїться.

– Яка це?

– А та, що той Микола таки причасний до вашої корови.

– Який це Микола?

– Ну, той, що вам пособлять приходив, – Горбатий озирнувся на всі боки і зашепотів із присвистом. – Він і Вальку побив за того, її першого, хотів і мене, але якось я проскочив…

– Ти мені про корову кажи!

– Та я ж і кажу: проти всіх нас він завзявся. Карта тільки на нього кладеться… Скільки не кидав, все на одно повертає.

– А звідки ти знаєш, що саме на нього?

– Так воно кладеться, я вже в цьому ділі добре знаю… Та й ви самі казали: на зіллі він знаїться…

– А чого ж він пособлять приходив?

– Щоб узнать, чи все в нього вийшло. З убивцями це всігда так.

– А ти звідки знаєш?

– Я, дядьку, на суди люблю ходить… Сиджу там і слухаю…

У похмурого чолов’яги набрякли кулаки. Посеред лоба напружилася груба жилка, начебто щось важке він двигав.

– То що ти хочеш?

– Чи ж я кажу, що чогось хочу? Просто обіцяв вам того разу на карти кинуть…

– Знав би я, – проказав мовчазний чолов’яга. – Знав би я, що це його робота…

– Та тут уже, дядьку, і знать нічого не треба. Так і Степан каже… Я