Наталія Миколаївна Яковенко - Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.

Ракоці в похід на Польщу, а зі шведами – на Берестя. Однак жити Хмельницькому залишалося недовго. Ознаки смертельної хвороби проявилися на початку 1657 р.; відчуваючи наближення смерті, він у квітні скликав старшинську раду і за її згодою передав гетьманську булаву своєму 16-річному синові Юрію. Зрозуміло, що постать юного гетьманича мала значення суто символічне, оточене ореолом Богданового імені в надії на майбутню династію, яка підніметься над розбіжностями в поглядах, вдачах, честолюбних амбіціях старшини. Символ цей, персоніфікований слабким хлоп'ям, як ми тепер знаємо, не витримав перевірки часом…

Наприкінці липня у гетьмана стався крововилив у мозок, і за кілька днів, 6 серпня (27 липня за ст. ст), він помер у Чигирині, а через чотири тижні був похований у Суботові в збудованій ним же Іллінській церкві, поруч з тілом Тимоша. У час, коли смерть вибила кермо з владної руки козацького вождя, Україну зусібіч оточували вороги її незалежності. Ще більша, однак, небезпека – НЕЗГОДА – зачаїлася всередині, а хитроумний гетьман, плетучи далекосяжні дипломатичні комбінації, мимоволі сам зміцнював її фундамент, бо кожен з його дипломатичних ходів зрештою переріс у братовбивчу війну між прихильниками полярних зовнішньополітичних орієнтацій.

§ 2. Руїна (1658–1686)

4 вересня 1657 р. у Чигирині відбулася старшинська рада при зачинених воротях, яка до повноліття Юрія Хмельницького поклала виконання гетьманських обов'язків на Івана Виговського; ще через місяць генеральна рада в Корсуні за участю делегатів від рядового козацтва, міщан і духовенства потвердила це рішення.

Приймаючи булаву, Виговський заявив:

Ся булава доброму на ласку, а злому на карність. Коли мене гетьманом обрали, то потурати я в війську нікому не буду, бо Військо Запорозьке без страху бути не може.

Оточення Виговського на цей момент виглядало імпозантно. Окрім Богданової перевіреної старшини до гетьманської столиці за кілька тижнів перед смертю Хмельницького переселилася людина, яку без перебільшення можна віднести до найяскравіших постатей цієї доби, багатої на масштабні фігури. Юрій Немирич (1612–1659) походив зі старовинної панської родини Київщини і належав до найбагатших аристократів Речі Посполитої. Охрещений у протестантському віросповіданні, до якого навернувся його батько, Немирич замолоду отримав блискучу освіту спершу в социніанській академії у польському Ракові, а далі в університетах Лейдена, Амстердама, Оксфорда й Кембріджа. Завершуючи навчання в Сорбонні, юнак видав у Парижі латинською мовою власний твір під назвою "Розвідка про Московитську війну", присвячений порівняльному аналізу політичного устрою Московського царства і Речі Посполитої. Його перу належало також ряд праць теологічно-протестантського спрямування, зокрема, надрукований у Парижі латиномовний трактат "Опис і виклад духовного арсеналу християн". Повернувшись додому, молодий магнат бере участь у кількох військових експедиціях, а водночас як сеймовий посол починає представляти інтереси київської шляхти на сеймі, де невдовзі здобув імідж красномовного лідера протестантів. Козацьку революцію аристократ сприйняв у штики, однак шок несподіваних поразок отверезив його, і Немирич, як і його земляк, магнат-русин Адам Кисіль, стає на платформу компромісів. Зокрема, у 1652 та 1654 рр. він у ролі комісара брав участь у переговорах з Хмельницьким, а з осені 1655 р. виступав посередником між гетьманом і шведами, на бік яких перейшов, сподіваючись досягти свободи різновірства за допомогою короля-протестанта. У липні 1657 р. Немирич, на той час уже зрілий 45-річний політик, робить карколомний в очах сучасників крок – переїжджає до Чигирина, де, як тоді писали, вдався під протекцію козаків і там охрестився на руську віру, тобто повернувся до віросповідання своїх дідів – православ'я. Тоді ж отримав титул козацького полковника, а після обрання Виговського на гетьманство одразу став його правою рукою.

Конверсія Немирича була зенітом утвердження Козацької держави, а союз двох таких досвідчених у політиці мужів, як Немирич і Виговський, підсилений продемонстрованою в Корсуні єдністю старшини, обіцяв сприятливі перспективи на майбутнє. Однак за коротку мить ці прогнози розлетілися на друзки, і на Україну впав морок одного з найдраматичніших періодів її історії, який називають Руїною.

Початок громадянської війни

Збурювачем спокою, який провістив початок міжусобиць, стала доти усунута в тінь Запорозька Січ. Після смерті Богдана запорозьке низове товариство, до якого з Козацької держави відпливав найрадикальніший елемент, вперше відкрито заявило про незгоду зі змінами в житті України. Для збройної громади рівних, що нею, як і століття тому, лишалася Січ, були органічно неприйнятними жорсткі форми державної влади, зосередженої в руках старшини-дуків, ненависних козацькій голоті. Формальним приводом для протесту стало те, що запорожців не запросили на вибори нового гетьмана, тож обурене кошове товариство, вийшовши з Січі на територію Південної Київщини, почало на знак протесту грабувати хутори заможних козаків. Виговський розпорядився заблокувати Дніпровський Низ, не підвозячи туди харчі й боєприпаси. На цьому конфлікт, можливо, і був би вичерпаний, якби хвилею невдоволення не скористався один з лідерів старинної старшини, який приміряв гетьманську булаву до себе – полтавський полковник Мартин Пушкар.

Порозумівшися з кошовим січовиків Яковом Барабашем, Пушкар апелює за підтримкою до третьої сили – московського уряду: обидвоє пишуть на Виговського донос як на ляха, що ніби замислив продати Україну Польщі. Оцінивши двозначність ситуації, Виговський прийняв рішення ударити першим. Він поновлює активні зносини з Кримом (що вже було викликом Москві, бо татари вважалися союзниками Речі Посполитої) і, дочекавшись підходу ногайської кінноти Карач-бея, на початку травня 1658 р. виступає в похід на Лівобережжя, де в районі Полтави точилися локальні сутички, спровоковані козаками Пушкаря.

Після двотижневої облоги Полтави Виговському вдалося виманити строкате козацько-запорозько-селянське військо Пушкаря й Барабаша на урочище під містом, де 11 червня стався відкритий бій. Пушкарівці були вщент розгромлені, загинув і сам Пушкар, що бився надзвичайно хоробро. Відтяту голову полковника – першу старшинську голову, яка покотилася у братовбивчій війні – на списі принесли до намету Виговського. Полтаву цього ж дня було дощенту спалено, Якова Барабаша упіймано і повішено. Як твердили сучасники (втім, очевидно, як завжди перебільшуючи), антигетьманський виступ потягнув за собою загибель з обох сторін до 50 тис. людей, винищених уже без втручання ляхів.

Катастрофічну суть цього вступного акорду до громадянської війни з незрівнянним пафосом передає козацький літописець Самійло Величко, народжений у часи Руїни (наводжу цей фрагмент повністю):

Ще не згас вогонь багатокровної і багатоплачевної війни Хмельницького, запаленої з поляками, війни, яка сильно палала вісім років і з'їдала тоді Україну з Короною Польською взаємними руйнуваннями, ще не зітліли до решти людські трупи, прослані на всіляких лядських і українських бойовищах від посварної зброї, ще не змита дощовими краплями очервонена людською кров'ю на багатьох крайоглядах земля, ще не очистилося