Ренсом Ріггз - Карта днів

— Я постійно намагаюсь, — промовив я, — я постійно кажу собі не звертати на це уваги, не бути таким чутливим, не обмежувати тебе ні в чому, щоб ти змогла пережити цю непросту, малозрозумілу ситуацію. Але ми повинні про це говорити.

— Я не думаю, що ти дійсно хочеш почути, про що я думаю, — сказала вона.

— Якщо ми не можемо про це говорити, то й не будемо.

Вона опустила очі. Ми якраз проїжджали повз якийсь завод, що зі своїх двох димарів-близнюків вивергав у повітря два стовпи диму. За якусь хвилю вона озвалася:

— Чи ти коли-небудь кохав когось так сильно, що це робило тебе просто безумним?

— Я кохаю тебе, — відповів я. — Але це не робить мене безумним.

Вона кивнула.

— Я рада. Сподіваюсь, ти ніколи не відчуєш такого, бо це жахливо.

— А ти коли-небудь відчувала таке? — запитав я.

Вона кивнула.

— Щодо Ейба. Особливо, після того як він пішов.

— Гм. — Я спробував зберегти байдужий вираз обличчя, але мені було боляче.

— Це було жахливо. Кілька років я взагалі була наче одержима. Думаю, він теж — спочатку. Але йому вдалося це пережити. А мені стало тільки гірше.

— Чому, думаєш, так сталось?

— Тому що я була в пастці нашої петлі, а він — ні. Якщо ти безліч років сидиш у такому курятнику, то світ навколо тебе здається дуже маленьким. Це не добре ні для розуму, ні для душі. Маленькі проблеми здаються дуже великими. І туга за кимось, яка за інших обставин могла б давно ущухнути, через кілька місяців тебе… поглинає. Певний час я подумувала навіть про те, щоби спробувати втекти та приєднатися до нього в Америці — хоча це було б для мене вкрай небезпечно.

Я спробував уявити собі Емму, якою вона тоді була. Самотньою та зажуреною, котра жила тільки завдяки листам, які Ейб надсилав дедалі рідше та рідше; і зовнішній світ залишався для неї далекою мрією.

Заводський краєвид змінився пагористими полями. У ранковому тумані паслися коні.

— Чому ж ти не спробувала? — запитав я. Емма не була з тих, хто пускає виклик повз вуха, особливо якщо це стосувалося того, кого вона кохала.

— Бо я боялася, що він не був би настільки щасливим побачити мене, як я, коли побачила б його, — відповіла вона. — І це б мене вбило. А ще, це просто була б заміна однієї петлі на іншу та однієї тюрми на іншу. Ейб не був прив’язаний до петлі. Я б мала знайти найближчу петлю, щоб у ній жити, як пташка в клітці, а потім постійно чекати, коли він прийде, якщо в нього буде час. Я для цього не годжуся — бути дружиною капітана корабля, яка щодня ходить на берег моря, хвилюється та чекає, — я повинна мандрувати з ним.

— Але ж тепер ти мандруєш, — сказав я. — І тепер ти зі мною. То чому ж ти й досі зациклена на моєму дідові?

Вона похитала головою.

— Як у тебе все просто. Але це нелегко — узяти й вимкнути те, що я відчувала останні п’ятдесят років. П’ятдесят років туги, болю та гніву.

— Твоя правда, я не можу собі цього уявити. Але я думав, що ми залишили це позаду. Я думав, що ми вже все обговорили.

— Обговорили, — підтвердила вона. — Я теж думала, що вже розібралася з цим. Якби я так не думала, то нічого б не казала тобі про те, як до тебе ставлюсь. Тільки… я ж не знала тоді, як оте все навалиться на мене тепер. Усе, що ми зараз робимо, усі місця, де ми буваємо, — усе це так чи інак нагадує про нього. І та стара рана, яку, як мені здавалось, я вже зцілила, відкривається знову та знову.

— Майте хоч трохи жалю, — із заднього сидіння озвався Єнох. — Можете ви вже закінчити цю вашу сцену розриву, щоб я міг знову заснути?

— Ми думали, ти вже спиш! — від несподіванки вигукнула Емма.

— Хто зможе спати під таке жалісне ниття?

— Ми нічого не розриваємо, — заперечив я.

— Ой? Не робіть із мене дурня.

Емма кинула в Єноха пом’ятий пакетик із-під смаженої картоплі.

— Лізь назад у свою нору.

Хлопець, ледве стримуючись, тихо погиготів собі, та й знову заплющив очі. Може, заснув, а може, й ні. Принаймні ми більше не почувалися готовими продовжити розмову. Тому ми просто собі їхали, а замісто слів я простягнув їй руку, а Емма простягнула свою. І наші руки незграбно вчепились одна в одну під важелем перемикання передач, пальці переплелись і так міцно стислись, наче ми обоє боялись одне одного відпустити.

Слова Емми знову і знову лунали в мене в голові. Частина мене була вдячна їй за те, що вона сказала, але більша моя частина хотіла би, щоб вона не казала цього взагалі. Усередині мене завжди жив такий собі слабенький, тихенький голосок, який у такі-от хвилини нашіптував мені: «Його вона кохала більше». Але я завжди був здатен заткнути йому пельку, заглушити його. Тепер же Емма дала йому мегафон. І я ніколи не зможу з нею про це поговорити, бо тоді вона знатиме, що я вже давно ношу в собі цей маленький страх, що я невпевнений у собі, і від цього той слабенький голосок стане тільки сильнішим. Отож я просто міцно стиснув їй руку та продовжував їхати собі далі.

«Їхати на крутій тачці свого діда, — уїдливо нашіптував слабенький голосок. — Щоб виконати місію, яку ти успадкував від нього. Щоб довести… що?»

Що я був такий же вправний та всім потрібний і заслуговував на таку ж повагу, як і він.

Я вже казав раніше, що не хотів би такого життя, як у мого діда, і це була щира правда. Я хотів своє власне. Але я хотів, щоб люди відчували й до мене те саме, що до нього. Щойно про це подумавши, я раптом усвідомив, наскільки жалюгідно це виглядало. Але здатися та повернутись назад тепер би виглядало ще більш жалюгідно. Єдиний вихід із цієї ситуації я бачив у тому, щоб досягти такого успіху, яким я зламав би існуючий стереотип, завоював би повагу всіх навколо, раз і назавжди вийшов би