Ренсом Ріггз - Карта днів

з тіні мого діда й отримав би цю дівчину — не відголосок тієї хворобливої прихильності, яку вона відчувала щодо Ейба, а всю оцю дівчину, до останньої її найдрібнішої частинки.

Завдання це було важким. Але принаймні цього разу доля всього Дивосвіту на кону не стояла. А тільки мої особисті стосунки та моя самооцінка.

Ха!

Мої роздуми перервав Єнох, котрий, як виявилося, знову тільки прикидався, що спить. Він запитав:

— Після того, як ти порвеш із Еммою, можна мені перескочити наперед? Важезні нозяки Бронвін мене вже просто роздавили.

— Я його зараз уб’ю, — сказала Емма. — По-справжньому.

Єнох нахилився вперед. Приклав руку собі до серця, удаючи шок.

— Боже мій. Ти не збираєшся цього робити, так, Джейкобе?

— Не твоє собаче діло, — відказав я.

— Май самоповагу, чуваче. Ця дівчинка й досі сохне за твоїм дідом.

— Ти не знаєш, про що кажеш! — доволі голосно мовила Емма та розбудила Бронвін із Мілардом.

— Тоді кому, як не Ейбові, ти вчора по телефону сказала: «Я тебе кохаю»?

— Що? — запитав я, майже всім корпусом повернувшись у бік Емми. — По якому телефону?

Вона втупилась кудись у підлогу крізь просвіт між колінами.

— По тому, що знаходиться зі зворотного боку заправної станції в тисяча дев’ятсот шістдесят п’ятому році, — відповів Єнох. — Ой-ой! Ти не сказала йому, так?

— То була особиста розмова, — пробурмотіла Емма.

Ми мало не проїхали повз потрібний нам виїзд із хайвею, і в останній момент я ледве встиг зробити різкий поворот.

— Тихше! — скрикнула Бронвін. — Не повбивай нас!

Я з’їхав із дороги, зупинився, вийшов із автомобіля та пішов геть, не озираючись. Неподалік був магістральний шляхопровід, і я попрямував під його тінь, обережно пробираючись крізь гори сміття, викинутого з автомобілів, які проїжджали. Під шляхопроводом шуміло, наче приплив на березі океану.

— Я мала тобі сказати.

Це була Емма, що наближалася ззаду. Я продовжив іти. Вона пішла слідом.

— Пробач, Джейкобе. Пробач. Я мала почути його голос востаннє.

Вона розмовляла з ним минулим, із його версією тих часів, коли він був іще чоловіком середніх років.

— А ти думаєш, я не хочу з ним поговорити? Щодня?

— Ти ж знаєш, це не одне й те саме.

— Твоя правда, не одне. Він був твоїм хлопцем. Ти його кохала. Але цей чоловік виростив мене. Він для мене означав більше, ніж мій власний батько. І я любив його більше за тебе, — мені довелося підвищити голос, щоби перекричати рев автомобілів: — Отже, більш не роби так. Не роби таємних дзвінків минулому Ейбу, коли я аж помираю, щоб ізнов поговорити з ним. І не кажи мені, що я не розумію, як це втратити когось чи сердитись, що він залишив тебе та забрав із собою свої секрети. Бо я таки знаю, як це.

— Джейкобе, я…

— І не кажи мені, що кохаєш мене, що ми будемо разом, і не фліртуй зі мною, і не будь такою звабливою, милою, сильною, вражаючою і всякою такою дивовижною, як ти вмієш, а потім не кажи мені, як ти за ним умираєш, і не кажи йому в мене за спиною, що ти кохаєш його!

— Я лиш попрощалась. Це все.

— Але ти тримала це в таємниці. І це найгірше.

— Я збиралась тобі це сказати, — виправдовувалася вона, — але навколо нас завжди хтось був.

— Як я можу тобі вірити?

— Я хотіла. Правда. Це зжирало мене зсередини. Але я не знала як.

— Скажи просто: «Я досі його кохаю! Я не можу викинути його з голови! А ти просто бліда його імітація, але на крайній випадок згодишся!»

Її очі широко округлились.

— Ні-ні-ні. Не кажи так. Ти зовсім не такий. Зовсім.

— Так і є. Хіба не тому ти пішла зі мною на цю місію?

— Та, — голос її зірвався до крику, — що ти кажеш таке???

— Хіба ти не живеш просто у якійсь старій своїй фантазії? Намагаючись надолужити почуття, які залишились у минулому? Це ж твій шанс відправитись, нарешті, на місію з Ейбом… чи з однією з найкращих його копій.

— А тепер ти несправедливий!

— Невже ні?

— НІ! — крикнула вона, відвернувшись від мене саме в ту мить, коли з її міцно стиснутих кулаків вирвалась маленька вогняна куля та, бризкаючи іскрами, покотилась по землі, наткнувшись по дорозі на кілька обгорток від фаст-фудів та на брудний старий светр.

Вона повільно повернулася до мене обличчям.

— Не тому, — проказала вона повільно та без поспіху. — Я пішла з тобою, тому що це багато важило для тебе. Тому що я хотіла допомогти тобі. І його це ніяк не стосувалося.

— Трава горить.

Ми кинулися затоптувати вогонь. А коли, вимазавши налиплим брудом собі щиколотки та взуття, упорались, вона сказала:

— Я мала прислухатися до своїх інстинктів. Вони мені казали ніколи не вирушати до Флориди. Ніколи не бувати там, де жив Ейб. Інакше б це дуже скидалось на те, ніби я переслідую його привид.

— А ти дійсно переслідуєш?

Якусь секунду вона помовчала, і мені здалося, що в цю мить вона дуже серйозно про щось задумалась.

— Ні, — відповіла вона врешті-решт.

— А мені інколи здається, що я сам переслідую його.

Її обличчя змінилося. Вона глянула на мене якось по-новому, щиро та відкрито, і вперше за останні кілька хвилин воно мені здалося незахищеним та вразливим.

— Ти не переслідуєш його привида, — сказала вона. — Ти стоїш у нього на плечах.

Мої губи почали розпливатися в усмішці, але я наказав собі зупинитись. Я хотів доторкнутися до неї, але мої руки залишились у кишенях. І досі щось було не так, і я не хотів прикидатися, що цього не помічаю. Короткого з’ясування стосунків було недостатньо, щоби це виправити.

— Якщо хочеш, щоб я пішла, просто скажи, — промовила вона. — Я повернуся до Акра. Там багато можливостей для мене.

Я похитав головою.

— Ні. Я просто не хочу, щоб ми одне одному брехали. Ні про те, ким ми є насправді, ні про те, що робимо.

— Окей. — Вона міцно схрестила руки на грудях. — То ким ми є?

— Ми друзі.

Коли я це сказав, у мене по всьому