Марія Люта - Наречена для дракона, Марія Люта

– Ні. Я лише побачила Арденса і Райвен після тренування, - сказала я мертвим, неживим голосом.

- Так, - Ребекка вперла руки в боки і грізно насупила брови. - Пора вже з цим щось робити!

Я ж вгризлась зубами в подушку, давлячи в собі черговий крик.

Тоді сусідка сильно струснула мене за плечі, що навіть зуби клацнули, і посадила на ліжко, змушуючи мій погляд сфокусуватися на її обличчі.

- Ти ж цілитель, Анно! Зроби ж щось!

- Від душевних ран немає закляття, Бекко.

- Слухай, не знаю хто цей Дарк, він взагалі якийсь підозрілий у своїй масці, але він має рацію: ти одна з найсміливіших людей, яких я зустрічала. З першого дня нашого знайомства я захоплююсь твоєю силою, як ти фактично без магії примудрялася йти наперекір усім і завжди перемагала! Ти найсильніша дівчина з мені відомих! І це кажу я – бойовик-відмінник! Так що витри соплі і розкажи мені, зрештою, що з тобою коїться!?

Я вражено мовчала, плескаючи вологими від сліз віями. Пристрасна промова подруги мене несподівано протверезила. І я зніяковіла: адже я вважала себе дуже слабкою в порівнянні з Беккою і завжди намагалася рівнятися на неї, захоплюючись її пробивним характером і цілеспрямованістю.

Вона має рацію. Я цілитель. Я маю препарувати свою душу, зрозуміти, що ж мене насправді так ранить.

- Мені здається, що моє серце розривається на частини. Це нестерпно, Бекко! Я ніби тону, задихаюсь... Іноді хочеться роздерти голими руками грудну клітку і вирвати  цю пульсуючу грудку болю! Я не знаю, що ранить мене болючіше: що Арденс дракон, або що він скоро одружиться. Прокляття, Бекко, як він міг!? Весь цей час він обирав собі наречену, майбутню дружину, яка б підходила за всіма його драконовими критеріями! Як він там казав - мудра, щоб тримала двір у вузді, поважала і любила його країну... - і тут я істерично розреготалася. - Я як тільки уявлю... Адже він кожну з них подумки приміряв на роль майбутньої дружини! Цікаво, він уявляв їх лише на троні чи й у ліжку? І це під час наших тренувань, відвідування Ріци, близькості в кабінеті... У той час, коли я закохувалася в нього... Ненавиджу!

- Ні, Анно. Я знаю, як виглядає ненависть. Вона дає лють, силу, бажання ніколи не бачити або знищити. Ти ненавидиш дракона в Ректорі та його обман. Але ти все ще його кохаєш, тому тобі й боляче.

- Так, ти маєш рацію. Але ця амбівалентність мене вбиває, роздирає навпіл!

- Що тебе вбиває?

- Подвійність почуттів. Я не витримаю цього більше. Я просто збожеволію!

- Тоді вибери щось одне: чи кохання, чи ненависть. Інакше ти знищиш сама себе. І, як на мене, краще вже вибрати те почуття, яке поставить тебе на ноги, а не вжене у розпач і нескінченні страждання.

- Але наше кохання приречене: адже Арденс одружується, я ж не можу взяти участь у Відборі  і  нізащо не переїду в країну драконів...

- А я говорю не про кохання. Якби був хоч найменший шанс на ваше спільне майбутнє, за нього варто було б вчепитися мертвою хваткою. Якщо ж бій заздалегідь приречений на програш, то краще не витрачати на нього час, сили і не виснажувати себе марно.

Я слухала Ребекку, а в самій у голові пульсувала одна думка: якщо я перестану любити, то мені не буде так боляче. Адже саме любов завдавала нестерпного болю, вбивала мене, роздирала зсередини. Вона забирала сили, забирала бажання жити. Зараз любов була моїм захворюванням, зараженою гнійною раною. Як цілитель я розуміла, що її терміново потрібно висікти, вирізати. Вона, як виразка, роз'їдала і горіла вогнем, я ж готова була вирвати її голими руками, викорінити у будь-який спосіб, тільки щоб не відчувати цього божевільного болю. Іноді варто ампутувати один орган, поки він не отруїв весь організм токсинами. Навіть якщо в моєму випадку цей орган - серце. 

Кохання ж має бути життєствердним, має надихати. Але нерозділене кохання перетворюється на патологію, що вбиває свого носія. Його треба позбутися. Це вирішено. Але ж як? Я знала лише один швидкий спосіб: перетворити його на ненависть. Ребекка має рацію: ненависть дає силу - злу, страшну, але могутню. Це саме те, що мені потрібно, щоб вибратися з виру моїх обвуглених почуттів і рухатися далі. Продовжувати жити, сподіваючись, що й ненависть скоро мине, залишивши по собі лише байдужість.

І тут мені пощастило: ґрунт для вирощування ненависті був у мені напрочуд благодатний. Мені лише варто було пожвавити в пам'яті причини моєї нелюбові до племені Арденса.

Які дракони? Підступні, злі, нещадні мучителі. Я це знала з пелюшок. Мій дідусь чудово вбив це у мою голову. І це були не просто слова, за кожним із них стояв живий приклад. У нашому родовому маєтку була окрема зала з портретами чоловіків мого роду, які загинули у війні проти крилатих сусідів. "Ось, дивись, Анно, це Тихомир, він командував загоном, а дракони підступно заманили його в пастку, приховуючи свою чисельну перевагу". "А це Ігнат, він був зовсім молодим. Його не повинно було там бути, але він не міг відсиджуватися осторонь. І, коли дракони підпалили одне село, він кинувся рятувати дітей. Сміливий він був, хоч і шибеник. Він витяг двох малюків, а сам загинув у полум'ї дракона..." . "Старий Лаврентій... Не чоловік був, богатир! Великим був командиром. Потрапив у полон. Його закатували у підвалах, він помирав у тортурах. Це найжахливіше, Анно..."

Історії оживали у моїй пам'яті – всі сорок чотири, я пам'ятала кожну з них дослівно. Я чула голос діда, начебто це було вчора:

- А зараз, Анно, наші аристократки, як останні продажні дівки, з радістю вискакують за них заміж. І це не вважається ганебним! А Відбір? Та це плювок усім нам в обличчя! Дівчата наших найзнатніших родів ще стараються, зі шкіри випинаються, щоб стрибнути в ліжко до цих гадів! Та кістки б усіх твоїх предків підвелися з могил, якби з тобою трапилося щось подібне. Але ж цього ніколи не станеться, правда, Анно? Я ж тебе правильно виховав?