Оршуля Фаріняк - Айхо, або Подорож до початку

Я схопив Мію за плечі і щосили струсонув:

— Отямся, Міє! — майже викрикнув я, чим перелякав дівчину, яка не хотіла, щоб прокинулись товариші. — Ти не знаєш, про що говориш! Там, де зараз замість серця у тебе діра, згодом знову заб’ється серце, але потрібен час! Біль має дві дороги. Ненависть і злість — це шлях до темряви, шлях в нікуди, а терпіння і любов ведуть до світла, яке робить нас сильнішими. Хоч серце і надалі боятиметься болю, але воно у нас буде, а не діра, з якої виривається морок! Ти можеш втекти звідси, поїхати зі мною. Я не дам більше нікому скривдити тебе, і з часом зрозумієш, що біль відійшов.

Я продовжував стискати Мію за плечі і, здається, тримав, щоб не втекла. А дівчина мовчала і пильно дивилася у вічі. Вона вагалася, рої думок снували в голові. І раптом Мія розсміялася просто мені в обличчя.

— Та ти закохався!

Від дівчини війнуло могильним холодом. Я застиг, не в силах відсахнутись.

— Оце так! Ти закоханий! — реготала вона.

— Ну, досить!

Я відчув, як чиїсь дбайливі руки відтягнули від Мії.

— Годі! — тільки тепер зрозумів, що це Зуфар. — Якщо в тобі залишилось хоч крапля людського, ти замовкнеш і допоможеш нам негайно забратися звідси і добратися до порту. Нам потрібні гроші, щоб сісти на корабель. Тоді зможеш вважати, що віддячила Айхо! І якщо не залишиш хлопця в спокої, матимеш справу зі мною.

Мія різко зіскочила на ноги. Зуфар піднявся теж. Їхні погляди зустрілися.

— Збирайтесь! — викрикнула дівчина. — Слуга відвезе у порт. А грошей вистачить, щоб сісти на будь-який корабель, — і Мія кинула на землю мішечок з грішми.

Той гучно впав на підлогу, задзеленчавши переливом монет. Здалося, що це в мені щось дзенькнуло і розбилось на друзки, які вже ніколи і нікому не зібрати докупи.

— Прощавай, Айхо, — сказала Мія й поспішно вийшла з комірчини.

Та ніч була, як ніколи, темною. Здається, морок розлився із бездонної бочки і затягнув увесь світ. Сяйво місяця, мерехтіння зірок — сьогодні усе у його владі. Така ж темінь панувала і в душі.

— Хвала небесам, усе закінчилось, — перервав мовчанку Ескалар. На щастя, він почувався дедалі краще. — Не думав, що ми так просто виберемось із халепи.

— Не квапся радіти, геліонате, схоже, за нами слідкують, — повідомив Зуфар, закриваючи щільніше тяжку матерію брички.

— Клятий Алакег, таки вислідив! — випалив маг.

— Проблема в тому, що не схожі переслідувачі на головорізів Алакега, це хтось інший, поглянь сам, — і Ескалар обережно заглянув у щілину.

— Справді, це не вони. Айхо, ти не знаєш, хто ще може переслідувати нас, окрім Алакега, та ще й на шикарній бричці?

— Ні, — буркнув я, байдужий до усього на світі.

— Гей, шановний, ти б не міг їхати швидше! — підганяв Зуфар слугу. — Дивись, і наші переслідувачі набавили ходу.

— Навіть не тішить те, що це не Алакег, — пробурчав Ескалар.

— Схоже, час покататися з вітерцем!

— Що ти робиш? — крикнув я Зуфарові, який чомусь поліз наверх до слуги.

— Ви вмієте їздити на анжирах? — посміюючись, запитав Зуфар, який про щось домовлявся зі слугою.

— Ні!

— Так! — відповів Ескалар.

— Тоді ти, Айхо, їдеш зі мною. Це навіть краще, бо анжирів всього двоє, — весело розсміявся друг. — Ну, чого сидите?! Давайте за мною. Доки наші невідомі переслідувачі зрозуміють, що трапилось, — і сліду нашого не залишиться.

Далі все відбулося настільки швидко, що я не встиг отямитись, як опинився верхи на анжирові поруч із Зуфаром. Ескалар осідлав іншого. Ми відчепили тварин і погнали по вузьких вуличках Сакарії. Бричка, збавивши хід, зупинилась і загородила шлях переслідувачам.

— Давай, друже, давай! — підганяв анжира Зуфар.

— Тихіше, брате, — просився я, — ми і так вже майже летимо. Ще один такий поворот — і ця звірюка скине нас.

— Тримайся сильніше, Айхо! Можливо, хоч анжир витрясе з тебе усі дурниці, яких ти наслухався за цю ніч.

Даремне Зуфар нагадав мені про Мію. Та небезпека і нічний вітер, що обдував обличчя, нагадували, що я живий.

— Друзі, ми вже близько! — вигукнув Ескалар.

— Я відчуваю запах моря! — радісно додав Зуфар. — Нарешті виберемось із цього клятого білого міста!

— Потрібно шукати корабель на Шанталію.

— Я засмучу тебе, Айхо, але, схоже, нам не доведеться вибирати маршруту. Сідаємо на перший-ліпший корабель, що відходить з порту Сакарії, інакше або Бреагор, або наші загадкові переслідувачі доберуться до нас.

— Не варто злити долю, — погодився Ескалар. — Думаю, ви не заперечуєте, якщо я попливу разом із вами. Для мене тут стає загаряче.

— Та куди вже ми без тебе, геліонате, — засміявся Зуфар, і це було схоже на примирення.

Нарешті дісталися порту. Зуфар відпустив анжирів, щоб ті не виказали нас. Ескалар, який найбільше орієнтувався в порту,