Оршуля Фаріняк - Айхо, або Подорож до початку

швидко відшукав необхідну людину, що й допомогла знайти корабель, який сьогодні на світанку відправлявся до Оздерії. Почувши це, я усміхнувся. «Ніби насмішка долі» — подумав. Саме на цей острів хотів запроторити мене Бреагор. А тепер я відправляюсь туди за власною волею.

Надворі сіріло. Ми вже чекали на кораблі, який символічно називався «Яса», що з місцевого діалекту означало «Надія». Я самотньо сидів, роблячи вигляд, що уважно розглядаю зблідлий горизонт. Друзі, розуміючи, давали можливість побути на самоті. А я не міг повірити, що ще трохи — і світло дня розлучить із містом, яке назавжди залишиться в пам’яті під іменем «Мія».

— Айхо, Айхо, — чув я, наче крізь пелену запорошеної свідомості. — Друже, прокидайся. — Зуфар схвильовано показував рукою кудись на берег. — Поглянь на он тих добродіїв. Вони нікого тобі не нагадують?

Простеживши за рукою Зуфара, я здалека помітив вельможу, який запально і настирливо шукав когось у порту. Свита вже збилась із ніг, виконуючи накази.

— Чому ці люди так зацікавили тебе? — не розділяв я хвилювання Зуфара.

— Тому що цієї ночі, — почав товариш, уважно зазираючи в очі, — ці люди намагалися нас наздогнати. Як гадаєш, чому? — роздратовано кинув друг і, не чекаючи відповіді, додав: — Не думаю, що хтось із них хотів побажати щасливої дороги. І зараз, я впевнений, вони знову, точніше, все ще, шукають нас. Тепер ти вийдеш із прострації і нарешті почнеш щось робити? Перестань думати про ту дівку, вона того не…

— Помовч! — різко обірвав я. — Зуфаре, ти мій товариш і брат. Але не смій так говорити про Мію. І взагалі… — продовжував я, та вже так, ніби гирю причепили до язика. — Я не хочу більше нічого про неї чути. Ні доброго, ні поганого. Нічого. Ти розумієш?

— Гаразд, — примирливо мовив товариш. — Можливо, це і на краще. Але зараз, Айхо, у нас інша проблема. І ця проблема скоро підніметься на корабель. Схоже, ці хлопці обходять усі судна. Когось шукають. А ми з тобою знаємо, кого. Судячи з того, як пишно вбраний ось той високий пан, скільки ми не заплатимо капітанові, щоб той не видавав нас, у незнайомця грошей виявиться більше… Куди ж дівся геліонат?

— Я тут, Зуфаре.

Ескалар причепурився і, на відміну від нас, виглядав, як сакарійський вельможа.

— Думаю, час відкинути усі наші недавні непорозуміння. Ти можеш називати мене по імені.

— Все залежатиме від того, як швидко загояться мої «непорозуміння», геліонате, — зціпивши зуби, мовив товариш, потираючи рани.

— Зуфаре, та й справді, ми все ще перебуваємо в місті, яке контролюється жерцями, не зовсім безпечно продовжувати називати Ескалара геліонатом.

— Я чув вашу розмову, друзі, — міняючи тему, сказав маг. — І щоб не випробовувати долю і не мірятись грошима з незнайомцем, я пообіцяв капітану десять агрів зверху. Ми відпливаємо просто зараз. Вітер для нас попутний.

Ми з полегшенням зітхнули. В цю ж мить на кораблі заметушились. Капітан голосно віддавав команди. Члени екіпажу жваво перегукувались один з одним. Клацання ланцюга заглушало шумне дихання матросів, які дружно налягали, підіймали на поверхню якір.

— Не стійте на дорозі! — крикнув кремезний чолов’яга, який перед собою ніс величезний моток каната.

Задкуючи, ми притиснулись до корми, спостерігаючи за цим ожилим мурашником. Корабель впіймав у розкинуті вітрила вітер і вже повністю опинився у владі теплих хвиль безкінечного Південного Моря.

— Дивіться! — задоволено промовив Ескалар, вказуючи рукою на групу людей, які незадоволено кричали вслід. — Хто ці люди? Що вони від нас хочуть? Можливо, це господар дівчини, яка допомогла нам втекти?

Почувши це, я здригнувся і уважніше глянув у бік незнайомого вельможі. Чи то хвилювання, чи туман, що несподівано з’явився, ніби нізвідки, але тільки зараз у високій статечній фігурі незнайомця я впізнав різкі, небезпечні рухи, голос, що долинав із минулого і заставляв кров пульсувати сильніше. Сохо, це був Сохо! Це він стояв на березі і пильно дивився вслід кораблю.

Розділ 49

Море зачаровувало незбагненністю, красою, яка поєднувала смертельну небезпеку і життя. Я міг довго милуватися безкрайніми морськими просторами, що взяли в полон наш корабель. Ніщо не заважало думкам і спогадам. Навпаки, море спонукало до роздумів.

Вже двадцятий день ми тримали курс на острів Оздерію. Поруч з друзями час летів непомітно. Невгамовний оптимізм Зуфара і досвідчена мудрість Ескалара допомагали почуватися впевненіше. Та все ж самотність непрохано, як змія, виповзала з потаємних закутків душі і знову робила слабким.

За підрахунками мага через днів вісім ми дістанемося острова. Там і попрощаємось. Ескалар мусить залагодити справи в Ордені і доповісти про Бреагора, доки той не подав усе, що відбулося, у невигідному для Ескалара світлі. А нам порадив після прибуття в Оздерію за можливістю одразу пересісти на корабель до Шанталії.

Усі ми нарешті розслабились. Спокійне, розмірене життя на кораблі поправило здоров’я друзів. І Зуфар, і Ескалар почувалися чудово. А я у мріях мандрував до Шанталії, в країну, на яку так багато покладав сподівань. Відчував: вона уже близько…

— З правого борту корабель! — почули голосний клич згори.

— Що за корабель?!

— Все гаразд, капітане, це торговельне судно!

Капітан з полегшенням зітхнув.

— Хоча… Зачекайте! О, небеса!!! Корабель здійняв пурпуровий прапор!

— Міняємо курс! — гучно віддав наказ стурбований капітан. — Хутко-хутко, що ви