Валерій Павлович Лапікура - Непосидючі покійнички

цього правила складають так звані ритуальні самогубства — японські льотчики-камікадзе, представники певних незареєстрованих сект і вірувань». Від себе можу додати про тих же японців: історія Ромео і Джульєтти почалася не у Вероні. Там у Японії навіть місце спеціальне є, куди приїжджають закохані, яким батьки не дозволяють одружуватися, і там накладають на себе руки.

— Японія далеко, Сирота. Тому цією версією можна знехтувати. Але якщо ти зараз бодай заїкнешся про розробку ще й сектантського сліду, то статистика зафіксує невмотивоване вбивство одного зарозумілого шмаркача його безпосереднім начальником. І суд цього начальника виправдає, бо він діятиме в стані афекту.

— А списочок, товаришу підполковник?

— Який ще списочок? Людей, які загинули в аваріях?

— Ні, інший. Невмотивованих самогубців.

— Сирота, я зараз завию, як той вовк, коли його з усіх боків обкладають. Мені тільки одне цікаво: чи ти навмисне знущаєшся над начальством, чи просто у тебе характер такий?

— Ні, це так мене виховали у піонерському загоні імені Павлика Морозова.

— Піду писати рапорт про відставку. Коли я викладу причини, мене зрозуміють і не стануть утримувати.

— Почекайте, будь ласка, з рапортом, товаришу підполковник.

— Що, передумав?

— Вирішив зосередитися на тому, що достеменно відомо, а не на тому, що може бути.

— Молодець, дорослішаєш. Працюй. А я тут теж дещо обмізкую. Є у мене, як у старого партизана, одна підозра — в плані балістики.

Здається, саме з того дня мені почало щастити. Бо не встиг повернутися до свого кабінетику, як уже Полковник по телефону своє лаконічне «Зайдіть!» кидає. Зайшов, відрапортував, стою. Дочекався.

— Ви, Сирота, цікавилися, що таке «музикант». Я, здається, пригадав. Це щось пов’язане з тенісом. Що саме — точно не пам’ятаю, бо я цією дурнею не захоплююсь. Мені замість ракеткою махать і як дурень вистрибувати, краще з рушницею по лісу поблукати, доки ноги не відваляться, або на щуку чи сома зі спінінгом — з човника. Вищий клас!

— Спасибі за інформацію, товаришу полковник. Можу і на ваше запитання відповісти. Покійний Віктор курив, в усякому разі, в останній день, сигарети «Золоте руно». Здається, московської фабрики «Ява».

— Ти впевнений, що саме сигарети? Хоча ні — я ж сам бачив недопалок. І люльки у нього на столі не було… Люлькою він не бавився часом?

— Ні, у нього інше хобі було. Дисертацію писав. А чому ви запитали?

— У мене є знайомий, такий собі Олег Бай. Так от, він курить тільки люльку. І тільки «Золоте руно». Цей тютюн у красивих таких жовтих коробках…

— Бачив пару разів, хоча загалом, кажуть, у нас в Києві його вже давно немає. Возять або з Москви, або з Ленінграду.

— Так от, коли тютюн починає пересихати, Олег кладе туди шматочок яблука. І я це одразу відчуваю, бо запах диму одразу стає трішки не таким. Так то тютюн для люльки. А що ж покійник у сигарету запхнув? А головне, як? Ну добре, можете бути вільні.

Я пішов без зайвих питань. Наш красивий Полкан був чи не єдиним офіцером в Управі, хто не курив. На дурні запитання, а чому, відповідав коротко: щоб нюх не втратити. Саме цей нюх, звичайно, не в прямому розумінні цього слова, і допоміг йому зробити мало не миттєву кар’єру — від рядового інспектора до начальника всього розшуку. Ну, плюс іще вміння подобатися вищому керівництву і, за чутками, дружинам цього керівництва… Але щодо останнього, то напевне, плітки заздрісників.

Я зупинився посеред коридору і голосно запитав сам себе:

— Сирота, чому нас вчить світова класика жанру? Якщо не можна допитати їх сіятельств, превосходительств чи як там їх іще обзивали, то що роблять нормальні лягаві? Беруть в роботу челядь. Конкретно — прислугу.

Зі своїх дверей визирнув Старий і радісно сказав, копіюючи мої інтонації:

— Сирота, ти вже сам із собою розмовляєш? Ну, і як тобі такий співрозмовничок? Ще не задовбав?

— Із розумною людиною завжди корисно поспілкуватися.

— Тоді познайом його зі своїм другом-психіатром. Йому буде дуже цікаво…

По консультацію до Бориса довелося звернутись уже того ж вечора. Мама поскаржилася, що якась свинюка знову насмітила під дверима, порозкидавши обгорілі сірники. І знову двірничка сприйняла це дуже серйозно, повторила той самий ритуал, що і з битим склом, та ще й додала: «Як тільки знайдете поламані голки, навіть не підходьте. Скажіть мені, бо я тоді вже сама не впораюся, треба буде черницю з Фролівського кликати, аби освятила».

— Мамо, а чому саме черницю, а не священика, наприклад?

— Міг би й сам здогадатися, міліціонер ти мій нещасний. У нас же священикам поза церквою ніяких служб правити не дозволяється. Навіть на кладовищі. Все тільки в храмі. А черниця що? Переодягнеться в мирське, хустинку запне — і хто її впізнає? Це батюшку за кілометр і видно, і чути, як ти його не перевбери.

— Конспіратори… Ну-ну.

Проте, Борисові я подзвонив одразу. Щоправда, не для консультацій стосовно сміття під дверима. Тут я покладався на досвід нашої двірнички. Мені раптом інше спало на думку:

— Борисе, я щодо гіпнозу. Десь я читав, що загіпнотизувати людину, аби вона вбила іншу людину, неможливо.

— У світлі досягнень радянської медицини це так.

— А світової?