Хлої Еспозіто - Шалена

це робота, полотно дуже цупке. Лезо скрегоче, скрипить. Я повертаю картину горизонтально, розрізаю чоловіка в золотавому вбранні. Відтинаю голову Діві Марії, відрізаю голову корові. Розпилюю навпіл чоловіка в зеленій сорочці й пастуха з бородою. Коли все зроблено, мені болить рука і я вся вкрита потом. Кидаю ніж на землю, розслаблююся й дивлюся на картину. Її розтято на невеличкі шматки, які помістяться на решітку. Сподіваюся, священик мав рацію, інакше я щойно знищила картину вартістю двадцять мільйонів доларів. Трясця йому. Вже запізно. Принаймні в мене є гроші.

Кладу клапті картини на решітку, беру сигарети й запальничку. Запалюю цигарку своєю «Зіппо» й затягуюсь. Ахх, так краще. Поливаю картину бензином із «Зіппо», кидаю цигарку й спостерігаю, як усе палає. Повільно, повільно цигарка жевріє жовтогарячим, потім червоним, потім розпадається на попіл. У тканині пропалюється чорна діра, краї починають білішати, потім стають золотими, потім займаються полум’ям. Полум’я поширюється повільно, і олійні фарби різного кольору вигоряють. Спостерігаю за тим, як змінюється колір полум’я: блакитно-біле, блакитне, світло-червоне, блакитно-зелене. То, мабуть, горять різні складові фарби – мідь, свинець, цина. Запах диму гострий, ядучий. Смердить горілою тканиною. Жар обпалює мені щоки, виїдає очі. Густий дим клубочиться й розчиняється. Коли полотно добряче просмажується, я розвертаюся та йду.

* * *

Ніно миє підлогу здоровою рукою. На щастя, під килимом були кахлі, а не дерево. Ніно каже, змити кров з дерев’яної підлоги неможливо. Плями майже відмились. Емілія помітить, що килим зник, але не знатиме чому. Є щось дуже сексуальне в чоловіках, що миють підлогу. Гранична концентрація. Ритмічно, вперед-назад, вперед-назад. Спостерігаю за тим, як він відтирає кахлі: його руки, ноги, обличчя, сорочка в крові, він мокрий наскрізь. Він кидає ганчірку назад у відро.

– Мені потрібен одяг, – каже він. – Прийму душ, і вшиваємось звідси.

Підлога бездоганно чиста. Валізи вишикувалися біля дверей. Він добре попрацював, враховуючи те, що в нього задіяна лиш одна рука. Принаймні він припинив скаржитися на біль – мабуть, кока подіяла.

Дістаю Ніно одяг Амброджо: пару блакитних джинсів, чорне поло і м’яку, як масло, шкіряну куртку. Глибоко вдихаю та заплющую очі: шафа Амброджо пахне Амброджо – «Армані код блек». Згадую мить нашої першої зустрічі в барі коледжу Бет. Пам’ятаю, як ми того вечора танцювали в Оксфорді: він рухався як Джаґґер. Я хитаю головою й зачиняю дверцята. Не думай про Амброджо, Алві. Амброджо помер. Мертвіссімо. Як дронт. Він був не тим, ким здавався. Він був не дуже добрим.

Ніно роздягається в душі, а я чую тихий шум води. Сідаю за стіл у спальні Елізабет, обхопивши голову руками. Шкіра пересохла. Чоло облазить. Це все спека. Це все стрес. Намащуюся Бетиним «Крем де ля мер». Краду в неї горошину крема під очі. Треба замовити ту процедуру в «Крістіни волосся та краса», але не тепер. Треба вибиратися звідси.

Іду коридором до спальні Ерні. В нього горить нічник: маленький місяць, що відкидає блакитне світло на його сонне обличчя. Хлопчик видається вмиротвореним, як янгол. Як маленький Ісус. Навколо нього симпатичні іграшки. Прекрасний мобіль з пухкими білими хмаринками. Ерні милий, коли не плаче. Гладжу його м’яку щічку пучкою пальця, прибираю пасмо з обличчя. Мені подобається дивитися, як він спить: він такий невинний, чистий. Ми почнемо нове життя – я, Ерні та Ніно. Облаштуємося в Лондоні, в якомусь гарному місці. От тільки втечемо з цього божевільного острова, і все буде гаразд. Ми будемо в затишку й безпеці.

Згрібаю його в обійми й перекладаю в переноску. І як прилаштувати його в «ламбо»? У ньому ж два місця. Думаю, він туди не влізе. Ерні не поміститься в машину! Знаю, Ніно хотів їхати на своїй, але я нізащо не залишу класичну «Міуру» гнити біля довбаної вілли!

Грюкають вхідні двері. Чорт. Хто це? Ніно досі в душі нагорі. Мама? Бандити? Клята поліція? Визираю через поруччя: в холі стоїть Емілія, розгублена й мокра від дощу. Емілія. Чудово. Нічого хорошого, але не смертельно. Збігаю вниз з Ерні в переносці. Він важчий, ніж мені здавалось. Пластиковий кошик б’є мене по гомілках, врізається в литки, лупить по кісточках. Насилу спускаюсь. Емілія обертається й бачить, як я біжу, її зморшкувате обличчя стурбоване. Вона стоїть там у квітчастій нічній сорочці й розв’язаному світло-блакитному халаті. В руках вона тримає коричневу шкіряну сумочку. Волосся розпущене. Ноги покреслені варикозними венами.

– Еміліє, ем, все добре? Ви трохи…

– Signora, я почула постріли. І тепер… я… preoccupata![136]

Вона озирається, ніби сподівається побачити стрільців, заламує руки, кусає собі губи, її очі бігають вліво-вправо вздовж коридора. Вона спостерігає за тим, як я несу їй дитину й ставлю переноску на підлогу між нами. Я струшую руку й тру собі ногу. З подряпини на нозі проступила кров. Ручка намуляла долоню. Ця штука збіса важка. Емілія витріщається на мою руку. Я ж маю бути правшею. Я несла кошик не в тій руці. Як я могла забути? Не впевнена, що вона помітила. Тільки не це. Тільки не зараз. Ми ж збиралися їхати. Серйозно, в мене немає часу. Я ризикну…

– Еміліє, – кажу я, хапаючи її за передпліччя й міцно його стискаючи. – Ми в небезпеці. Мені потрібна ваша допомога.

Емілія зойкає. Вона робить два малесенькі кроки назад і відновлює рівновагу, схопившись за ручку дверей.

– Ma perché?[137] Що таке?

– Ви чули постріли?

– Sì! Що трапилось? З Ернесто все гаразд?

Вона нахиляється над люлькою й дивиться на малого. Він теж дивиться на нас і смокче свою соску. Здається, він цілком задоволений.

– З Ерні все гаразд, але нам треба поїхати звідси…

– Хочете, щоб я подбала про нього?

– А ви могли б?

– Звісно, звісно, але куди ви їдете?

Вона схиляється над люлькою та накриває малого, поправляє світло-блакитну вовняну ковдрочку біля його підборіддя. Він обіймає кудлату овечку.

– О, нам треба просто виїхати з міста. Це ненадовго. Але послухайте, Еміліє, це дуже важливо, лишатися у віллі не можна. Це надто небезпечно. Друзі мого чоловіка…

– Mamma mia… я викликаю поліцію!

Вона затуляє рота долонями.

– Ні! Ні, не треба. Просто лишайтеся вдома. Зрозуміло? Повертайтеся додому з Ернесто. Оберігайте його.

Вона загортається у свій халат й обіймає себе, потираючи передпліччя долонями. Тепер я почуваюся трохи кепсько через те, що налякала її. Трохи, але не надто.

– Не хвилюйтесь, Еміліє, все буде гаразд. Але просто… не викликайте поліцію.

Вона хитає головою.

– І