Хлої Еспозіто - Шалена

Він витирає носа тильним боком долоні, з його ніздрі тече цівка крові, крап, крап, крап, крап… Він, здається, навіть не помічає. Сподіваюся, в нього ніс не відпаде, як у тієї співачки, Стеві Нікс. Інакше вуса виглядатимуть дивно.

– Знайдеш мені пилу? – питає він.

Затягую свою доріжку, відкидаю голову й заплющую очі. Ммм. Кокаїн. З ним я почуваюся безпечно, тепло й затишно, як в обіймах, як у лоні. Але краще, бо тут немає Бет. Я запалюю дві цигарки, одну для мене, а другу – для Ніно. Встромляю одну йому до рота. О Господи, це як доглядачкою працювати. Не певна, що мені стане терпіння займатися цим повний день. Думаю, в мене немає хисту.

Бет, Бет, Бет. Наскільки краще життя без неї… особливо коли я – вона. Цікаво, як би Бет з усім цим упоралась? Мабуть, вона б із вереском втекла б чи плакала б у куточку. Сховалася б за стіл. За канапу. Вона не була створена для такого оточення, на відміну від мене. Вона хотіла вбити мене? Ха! А я досі тут. А вона де? Померла, і вже давно. Ні, моя сестра не була вбивцею. Тому вона й хотіла поїхати. Вона б ніколи не впоралась. А я, навпаки, почуваюся наче риба у воді. Мене створено для такого лайна. Я така від природи. Я народжена для такого життя. Якби я не вбила Бет, якби не вбила Амброджо, вони вбили б мене. Я прибігла першою. В мене не було вибору. Мене зрадила моя рідна сестра. Тепер уся сила дісталася мені. Тепер я все контролюю. Це в мене дипломат грошей. Це в мене пушка.

Хапаю дипломат і відчиняю його. Витріщаюся на гроші й затамовую дух. Вони такі гарні – неймовірно. Стоси й стоси новесеньких купюр. Усі вони пурпурові й рожево-бузкові, з маленькими біло-жовтими зірочками. Вони видаються чарівними. Особливими. Дістаю купюру в 500 євро й уважно роздивляюся – перевіряю на світло водяні знаки. На дотик вони безумовно справжні: гладенькі, хрусткі, такі як треба! Беру стос купюр і починаю рахувати.

– П’ятсот, тисяча, тисяча п’ятсот, дві тисячі.

– Бетто!

– Тихо, Ніно. Я намагаюся порахувати. Тепер доведеться знову починати. П’ятсот, тисяча…

– Дістанеш ти мені ту грьобану пилу?

Дивлюся на Ніно й закочую очі.

– Гаразд, – кажу. – Іду, іду. – Кидаю гроші назад у валізу, вичавлюю життя з сигарети, кидаючи її у вазу. Дрібка тютюну й досі горить, жевріє, султанчик білого диму звивається, розчиняється, зникає.

– Поквапся. Нам треба їхати.

Він витирає піт з чола тильним боком закривавленої руки, лишаючи на обличчі червоний штрих. Виглядає круто, наче він Рембо якийсь. Ніби він щойно повернувся з в’єтнамської війни.

– У Сальваторе була бензопила. Збігаю до нього й принесу, – кажу я, зістрибую з канапи й прямую до дверей. Чекайте. Нащо йому пила?

До горла підступає блювота – тухла, кисла, сира. Я сковтую її. Не хочу, щоб Ніно бачив, як я блюю. Затримую дихання й рахую до десяти. Один, два, три, чотири, п’ять, шість, сім, вісім, дев’ять, десять… Не допомагає. Мене й досі нудить. Допомагаю йому тримати ногу, яка вібрує від руху леза. Стегно слизьке від крові. Шкіра холодна й обвисла. Бензопила гуде й розрізає кістку: наче нігті дряпають шкільну дошку. Завивання бормашини. Очі виїдає сморід підсмаженої плоті й обсмалених кісток: свинячі відбивні на барбекю. Друзки, кахикання пили. Стегно розпилено навпіл.

Ми затягли чоловіків з вулиці в кімнату й поклали на килим поряд зі священиком. Ніно зчинив страшенний безлад; весь його одяг у м’ясі, скалках кісток, бризках. Килим просочено кров’ю. Пахне як на бійні – залізом і страхом. Бензином із пили. Ми підготували три великі валізи й сувій сміттєвих пакетів. Ми намагалися запхати їх туди, але вони не влазили. Ніно робив це раніше. Він швидко орудує бензопилою навіть однією рукою. Лезо входить у плоть, як у масло. Ми складаємо частини тіл у валізи: голови, руки, тулуби – на дно, зігнуті ноги – нагору. «Тетріс» із мерців. Пахне сирим фаршем. Я відчуваю в повітрі присмак крові.

– Допоможи розпилити килим, – каже Ніно.

Ми розрізаємо килим і накриваємо його клаптиками вміст валіз. Нагору запихаємо пакети для сміття й зачиняємо валізи на блискавку. Я повертаюся й дивлюся на забризкане кров’ю обличчя Ніно, вуса його теж у крові. Потім дивлюся на власний одяг: слизький і мокрий. Мій ліфчик безнадійно зіпсовано.

– Піду перевдягнуся, – кажу я.

Підіймаюся сходами навшпиньки – Ерні досі спить, і я не хочу його будити, – пробираюся коридором до спальні Бет. Знімаю у ванній кімнаті свій одяг і змиваю кров в умивальнику. Крихітні бризки забруднюють дзеркало. Змиваю їх чистою водою й кидаю одяг у пакет: потім викинемо. Дістаю з гардеробної Бет сорочку, червону, щоб не видно було крові. Багряну шовкову блузу з воланами на рукавах – жіночну, невагому, м’яку. Здається, я бачила її на «Аутнеті» минулого тижня. Вдягаю її. Вона сидить ідеально. Вдягаю золоті босоніжки «Прада» й сексуальні трусики від «Баленсіаґа». Так, я знаю, знаю, целюліт. Але знаєте що? До біса. От візьму і вдягну їх. Вони гарні. Вони мені личать. Вони мені подобаються.

Знаходжу ще одну валізу й кидаю туди кілька спідниць, сорочок і суконь і той костюм; прикид від «Дольче Ґабана», який мені так подобається. Пару туфель «Джиммі Чу». Пасок «Діор». І, звісно ж, сумку Бет від «Роберто Каваллі». Забігаю до спальні й беру всі скриньки з туалетного столика Бет. Кладу діамантове кольє назад у коробку й коробку теж кидаю до валізи. Чи потрібен мені містер Дік? Тепер, коли в мене є Ніно, – ні. Лишаю його на дні шухляди. Бувай, коханий. Перевіряю, чи взяла я паспорти – свій та Бет. Тепер я готова їхати. Майже.

Нам треба тікати, але ми не можемо забрати картину.

Витягаю її з будинку на патіо. Цього разу я поводжуся не так обережно – нам уже не треба її продавати. Оце сталеве барбекю прекрасно мені підійде. Треба розрізати її, щоб легше було спалити, але в пилі після всього, що вона розпилила, закінчився бензин. Лишаю картину на патіо й біжу на кухню. Копирсаюся в шухляді з приладдям і знаходжу найгостріший ніж. Метал дзеленчить, сподіваюся, що це не розбудить Ерні. Але якщо його не розбудила стрілянина, то й це не розбудить.

Повертаюся на патіо та присідаю з ножем біля картини. Я розрізаю Ісуса, й Діву Марію, й крила янгола. Непроста