Хлої Еспозіто - Шалена

Він дивиться мені у вічі й хитає головою.

– Залиш дитину.

Ерні заснув у мене на плечі. Очі в нього заплющені, але рухаються під повіками. Цікаво, що йому сниться? Я чи Бет? Обличчя таке вмиротворене. Якщо я його покладу, він може прокинутись. Не хочу, щоб він знову почав плакати. Але Ніно має рацію, дитині там не місце, хоч мені й дуже приємно її тримати. Моя мама ніколи мене не обіймала: не знала, що мені цього бракувало. Навшпиньки тихо крадуся нагору, обережно кладу її в ліжечко.

– Спи, маленький Ерні. Я швидко повернусь… Мама любить тебе.

Посилаю йому цілунок рукою. Над його ліжечком встановлено музичний мобіль, я заводжу його, і лунає пісенька: «Світи, світи, маленька зірочко». Я нахиляюся й цілую його в чоло. Диво, що він не прокинувся. Може, я потроху вчуся материнських штучок? Зрештою, з мене буде хороша мама. Я біжу назад до Ніно.

– Стріляємо на враження, – каже Ніно, знімаючи пістолет із запобіжника. – Якщо вони побачать труп, нам кінець. Побачать картину – нам кінець. Тож часу не гаймо.

– Гаразд. Добре.

– Сюди. За мною.

Ніно біжить коридором на кухню й вибігає через французькі двері надвір. Він оббігає будинок, я – за ним крізь пронизливий вітер і крижаний дощ. Він непроглядний, чорний, грьобаний сезон дощів. За метр від себе я майже нічого не бачу. Ми виповзаємо на в’їзд і навшпиньки підкрадаємося до задньої частини фургона. Вони лишили музику, заглушливе техно. Це що, «Андерворлд»? «Народжений прудким». Я, чорт забирай, обожнюю цю пісню… Біля передніх дверей стоять двоє чоловіків із пушками напоготові. Я підходжу з одного боку, Ніно – з другого. Ніно розряджає пістолет, я теж стріляю. ТИ-ДИЩ! ТИ-ДИЩ! Круть!

Хтось кричить, хто це? Мій чувак упав на землю, але той, у якого стріляв Ніно, ще живий. Він сіпає ногами. Він встає. Ніно зачепив його шию, але він скоріше живий, ніж мертвий. В руках у нього обріз, і перш ніж я встигаю щось зрозуміти, він стріляє в Ніно! Ніно завиває, стріляє знову.

ТИ-ДИЩ! ТИ-ДИЩ! Яка пригода! Найкращий момент мого життя! Охоронець Ніно падає, мертвий. Цього разу Ніно вистрелив йому в голову.

– З тобою все гаразд?

Я підбігаю до Ніно, моє серце б’ється в такт із музикою. Я хочу зробити голосніше. Хочу потанцювати з Ніно.

– Stronzo прострелив мені руку, – каже Ніно. Він спирається на фургон, притулившись щокою до металу. Тримається рукою біля плеча, кров тече крізь пальці. Пістолет впав на землю.

– АААА! – стогне він.

Ай! Виглядає кепсько. Джгут. Ось що йому потрібно. Я пам’ятаю це з занять у Гайдівському русі: маю нагороду «Невідкладна допомога». Стає в пригоді. Щось туге, щоб зупинити кровотечу. Знімаю мокру від дощу сорочку й тремчу від холоду в ліфчику: він із валізи фанатки «Луї Віттон» – чорний із маленьким білим бантиком. Скручую сорочку в джгут.

– Йди сюди, – кажу я, беручи Ніно за плечі.

– Non mi rompere la minchia![134]

Знімаю з Ніно куртку й кидаю на капот фургона. В його руці діра, з неї хльоскає кров. Я стягаю його сорочку. Він тремтить. Дощ ллє, вода струменить по його грудях, мокра шкіра блищить.

– О, вау. Що це?

На спині Ніно якесь зображення. Я раніше його не помічала. Коли ми трахалися, він був у сорочці. На шкірі витатуйовано обличчя Діви Марії в натуральну величину. Її прекрасне обличчя ховається за тонкою вуаллю. Одна сльоза тече щокою до рожевих губ. Руки складені для молитви. В місячному сяйві вона виглядає приголомшливо, краплі дощу стають її сльозами. Вона трохи схожа на Бет.

– Що, в біса, ти там робиш? – питає Ніно.

Я стою та витріщаюсь.

– Твоє татуювання, воно прекрасне.

– А зараз саме час про це поговорити?

– Я завжди хотіла тату. Можливо, не таке… Але щось круте.

Здається, він не вражений.

– Ти його десь тут зробив?

Він не відповідає. Я протягую сорочку під його рукою, обкручую, зав’язую вузол.

– Аааах! – каже Ніно. – Puttanaccia[135].

– Альо! – кажу я.

Отак і допомагай комусь… Він глибоко вдихає, потім киває в бік чоловіків:

– Вони, сука, мертві?

Я дивлюся на них.

– У мене закінчилися патрони.

– Дай мій пістолет.

Підіймаю з землі пістолет Ніно. Він намок під дощем. Він так само стрілятиме? Я не впевнена, що пороху не шкодить вода. Але гаразд, у мене в будь-якому разі немає вибору. Свої кулі я витратила. Що, як пушка Ніно не стрілятиме? Під заливним дощем підкрадаюся до чоловіків, що лежать біля дверей. У них обох прострелені голови. Кров уже залила весь килимок. Шкода, що я не прихопила мобільник. Я хочу це сфотографувати. Ці тіла під дощем виглядають прекрасно. Сфоткаю пізніше, коли тут не буде Ніно…

– Здається, пацієнти скоріше мертві, – сміюсь я.

– Треба зазирнути на заднє сидіння фургона.

Ніно вилазить на дах фургона, а я стою поряд із ним навпроти задніх дверей. Наставляю на двері пістолета.

– Відчиняй! – каже він.

Я смикаю за ручку й навстіж розчиняю двері. Темно, але мені видно, що фургон порожній. Усередині нікого немає. Ніно проводить рукою по вологому волоссю. Здається, він перенервувався. Дощ заливає йому обличчя, його щоки виблискують білим у світлі місяця.

– Бетто, – каже він. – Ми валимо сьогодні.

– Давай візьмемо «ламбо». Валізи помістяться в багажник.

– О, чудова ідея: червоний «ламборґіні». На ньому будемо непомітні.

– «Ламбо» швидка, – знизую я плечима. – До того ж вона мені подобається. Я не хочу лишати її тут. Це марнотратство.

Цікаво, за скільки можна продати класичну «Міуру»? Амброджо казав, що вона 1972 року. Ретро.

– Беремо мою, – каже Ніно, притискаючи паперові рушники до руки, щоб зупинити кровотечу.

Рушники з дорогих, із поглинальними пухирцями, їх ще постійно по телебаченню рекламують. Добре підходять для витирання вина, кави, джину й розлитого молока. Очевидно, з кров’ю вони не здатні впоратися так само успішно. Дивлюся на його рану: вся рука чорна, блискуча й мокра. Зітхаю: з такою рукою від нього мало користі.

– Куди ми хоч їдемо? – питаю.

– Не знаю. Може, в Неаполь?

Викладаю нам дві доріжки. Одна – для Ніно, щоб зняти біль (кокаїн – дуже ефективне знеболювальне), а друга – для мене. Просто так. Вирівнюю їх кредиткою Ніно на низькому скляному журнальному столику. Згортаю купюру й передаю її Ніно. Він вдихає доріжку, тримаючи банкноту здоровою рукою.

– Будь ласка, – кажу я.

– Мені потрібна пила, – каже він.

– Неаполь надто близько. Там вони