Хлої Еспозіто - Шалена

– Sì, signora.

– Жодній душі, добре? Я вам зателефоную.

– Va bene[138]. Добре.

Ми дивимося на дитину, загорнуту в ковдру, і Емілія зітхає.

– Mamma mia, che bello![139] – каже вона. – Точно як твоя mamma. – Емілія намагається підбадьорливо всміхнутися. Вона як та лагідна мама, якої в мене ніколи не було. Вона як та суперняня з телебачення.

– Дякую, Еміліє. Пробачте, але я мушу йти.

Я обіймаю її, і вона обіймає мене. Мені подобається Емілія. Бет мала рацію: вона неймовірна. Вона вже сотню разів рятувала мою дупу. Взагалі-то, я б хотіла взяти її з нами. Але їй слід лишитися тут із дитиною. Я нахиляюся до переноски та цілую Ерні в його маленьке чоло. Моє серце розбивається. Він такий м’якенький, такий молочний. Здається, він посміхається, а може, це просто вітер. У животі все стискається, очі наповнюються сльозами: можливо, я більше ніколи не побачу своє маля. Але Емілія зупиняє мене.

– Чекайте, signora!

Вона лізе в сумочку й дістає заклеєний коричневий конверт.

– Ви просили мене зберегти це для вас. Мабуть, ви забули?

Вона передає мені конверт.

– О так, звісно. Дякую, Еміліє.

Що там усередині? Розриваю його. Два авіаквитки до Лондона на четвер, 27 серпня, 9:00. Це ранок після смерті Бет. Один квиток на Алвіну Найтлі, другий – на Ернесто. Перевіряю конверт, але більше нічого немає. Немає квитка для бідолашного Сальваторе. Немає квитка для мене як для Елізабет Карузо (не дивно, що вона наполягала на тому, щоб ми обмінялися документами). Немає квитка для Амброджо. Певно, це дещо пояснює. Ховаю квитки назад у конверт. Моя сестра все зрозуміла. Хоча не знаю, як би вона впоралася з цим. Моя смерть дала б їй фору, але не дала б їй багато часу. Втім, темні часи – відчайдушні рішення. Навіть я тепер це розумію.

– Дякую, Еміліє. Це дуже важливо.

Кидаю останній погляд на немовля. В горлі клубок. Я не хочу його полишати. Я так і не сходила з ним на пляж. Але потім я згадую про «ламборґіні». Мені дійсно збіса подобається ця машина.

Емілія бере малого й переноску, і я йду з ними до виїзду на дорогу. Дощ ущух, але досі мжичить. Холодний туман охолоджує мою обпечену сонцем шкіру.

– Все гаразд, signora, я нічого не скажу. – Вона прикладає палець до губ: – Шшш.

Спостерігаю за тим, як спина Емілії зникає вдалині. Мені здається, Емілія все знає. Знає, хто я. Знає, що Сальво мертвий. Мабуть, я мусила б її вбити, але знаєте що? Я зовсім не хочу. Вона добре дбає про дитину. Я відчуваю, що їй можна довіряти. Думаю, вона мовчатиме. Без Ерні ми швидше й легше виберемося з міста. Я повернуся по нього, коли все закінчиться. Повернуся, коли це буде безпечно.

Зачиняю за собою двері вілли. Раптом стає тихо. Надто тихо. Я вже сумую за своїм сином. За його пухкенькими щічками, за його ховрашковою посмішкою… Зазираю в телефон Бет. Нових повідомлень немає. А що там моя мати? Вона хіба не приїздить? Вона зараз у літаку, що несе її сюди з країни Оз. О Господи, це буде справжня катастрофа. Вона завжди вміла розрізняти нас із Бет. Може, мені слід її попередити? Що тут зона бойових дій. Але що я їй скажу? Це як у «Крутих хлопцях». Як у «Клані Сопрано». Вона не зрозуміє. Вона дивиться лише свій довбаний «Майстер-шеф». Вона не допетрає, про що я. Я й говорити з нею не хочу, не те що бачитися. Але якщо я не зупиню її, вона приїде на віллу, і якщо її тут застрелять, це буде цілком моя провина…

Я ходжу коридором туди-сюди. Туди-сюди. Сюди й знову туди. Це дуже важливе рішення. Вона може бути тут за хвилину або за годину. Можливо, буде корисно прибрати її з дороги. Я мушу її попередити. Чи не мушу? Чи мушу? Може, мені просто підкинути монетку?

Наведіть хоч одну причину, чому я не мушу її вбивати? Бо вона моя мама? Треба її попередити, так буде правильно. А з іншого боку…

Я штовхаю двері й повертаюся до вітальні. Ніно осатаніло щось шукає за канапами, під столами, за фіранками…

– Де вона? – питає він.

– Що? Картина?

О, ну невже знову? З мене досить. Він зупиняється, руки в боки. Часто дихає. Чекає. Сердито супиться. Він похмурий, як царівна Несміяна.

– Бетто. Трясця твоїй матері. Що ти з нею зробила?

– То була підробка, тож я спалила її. Забрати ми її не могли. Лишити також.

Обличчя Ніно пополотніло.

– Що ти, чорт забирай, зробила?

Він хапає мене за горло й штурхає в стіну. Моя потилиця б’ється об цемент. Він гаряче й волого дихає мені в обличчя. Стискає мою шию, навалюючись на мене всім тілом. Потім він хапає пушку й притискає її до ніжної шкіри шиї, під щелепою.

– Повтори, що ти, в біса, наробила.

– Я, я, я не знаю, Ніно, будь ласка. Пусти мене.

– Спалила картину?

– Ні… ні!

Я хитаю головою. На шкірі проступає піт. Ноги починають підламуватись. Чорт. Холодний метал впивається в горлянку. В голові гупає, скроні пульсують.

– Ніно! Ніно! Не стріляй!

– Де вона? – питає він.

Я міцно заплющую очі.

– Це підробка… Священик сказав…

– Вона, чорт забирай, на вогнищі?

– Вона… в садку.

– Двадцять мільйонів доларів, курва, у вогні?

Ніно штовхає металеве дуло глибше, притискаючи його міцніше до щелепи. Раптом він мене відпускає, розвертається й біжить у сад.

– Це нікчемна підробка! – кричу йому навздогін.

Падаю на підлогу й відновлюю дихання. Тру собі шию. Який він несамовитий, коли злий.

– Чорт! Це що таке? – кажу я, тиснучи на гальма. Мені не подобається цей фургон. Якщо я його ненароком спишу, можна буде поїхати на «ламбо».

Машину кидає, заносить, вона врізається в дерево. Ми з Ніно летимо в лобове скло, але паски безпеки повертають нас на місця. Щось розбивається. Дзенькіт скла. Я розбила фару. Щонайменше. Валізи з трупами гупають у багажнику, а валіза з грошима, діамантами Бет і нашим одягом злітає з заднього сидіння.

– Що за чорт? – питає Ніно, притримуючи хвору руку здоровою.

Тру собі шию. Здається, в мене хлистова травма. Певне, я їхала досить швидко.

– Там, на дорозі. Там щось рухалось.

– Чорне таке?

– Так, чорне.

– То змія, хай їй трясця.

– Я так і подумала. Фе! – кажу я.

Ніно дивиться на мене. Якби