Рімантас Кміт - Хроніки Південного

вже бачиш таке не вперше, тоді можна помилуватися й водою, і зіллям, яке прикриває все, що необхідно трохи прикрити. Але спочатку це тільки заважає.

Здавалось би, струшуєш кострицю, і що там знайдеш? Старий мотлох. Втім, одна «старожитність» мене сильно потішила. Поміж старого дрантя я знайшов коричневу шкірянку, таку стару, що всі застібки вже поржавіли. Я приміряв — якраз на мене. Вона була вже майже без підкладки, але зовні мала класний вигляд — трохи потерта, з грубої шкіри, з крупним зіпером посередині. Однозначно візьму її собі в Шяуляй, бо ні в кого такої більше не буде. Як з’ясувалося, це була куртка льотчика. Її носив мій дід, якого я ніколи не бачив. Тепер носитиму на собі не лише грубу шкіру, але ще з історією. Практично якась реінкарнація. Я не стану ні пілотом літака, ні чайкою, однак та історія, що тепер на мені, мабуть, важливіша. Однак цю історію потрібно ще створити, оскільки ніхто багато не розповідав про минуле, та й тепер не розповідають, так, ніби не залишилося слів для спогадів, а що можна згадати, коли ніколи про це не розмовляли. Не розмовляли про льотчиків, про заслання у Сибір, ні про що.

А ще поміж мотлоху в костриці я знайшов книжку віршів Кайокаса[26] «Листопад у дзеркалі». Я її погортав, однак мало що зрозумів. І по правді, такі трохи дратують — надто хитромудро пишуть, хоча окремі слова чіпають. Скажімо:

Немов хтось грає на флейті, Твої коралі розсипались, Коли тікала ти крізь праліс…

Іноді вистачає одного слова, і воно відносить тебе своїми шляхами. У костриці знайдена стара річ змушує знову думати про Моніку. У цьому весь фінт: читаєш — і трапляються там слова, котрі відносять тебе бозна-куди. Наприклад, нещодавно я прочитав сучасну книгу про старовину, це теж так ніби струсити кострицю. Називається «Світ Софії» — її теж наша вчителька порадила. Читаєш про те, як люди мислили у давні часи, але усвідомлюєш, що сам колись так думав, проте не міг чітко висловитися: «Стоїки підкреслювали, що всі природні явища, наприклад, хвороба і смерть, відбуваються відповідно до строгих законів природи. Тому людина мусить змиритися зі своєю долею. На їхню думку, ніщо не відбувається випадково. Усі події невідворотні, тому немає сенсу нарікати на злидні, коли доля стукає у твої двері. Щасливі життєві події людина також мусить сприймати з глибоким спокоєм. У цьому місці розкривається спільність з кініками, які стверджували, що все навколо не має сенсу. Донині прийнято говорити про стоїчний спокій людини, яка не піддається почуттям».

Було дивно читати думки людей… та хто б міг би подумати, що люди, які жили десь п’ять тисяч років тому, були такими ж, як і ми? Вони щонайменше персонажі шкільної програми. То ось, коли читаєш їхні думки, все здається правильним. Злегка дивакувато, якось по-старому, проте правильно. Одна справа прочитати і подумати, що все правильно написано, інша — зробити так у житті, бути врівноваженим і не нервувати з жодного приводу. Нічого не боятися. Здавалося, що я зовсім спокійний. Ось — плаваю я на човнику в ставку, а той човник зробив мій дядько. Він привіз з Шяуляйського летовища капот літака з алюмінію, склепав, і прошу — човен. Правда, треба накладати туди глину, щоб додати ваги, в іншому випадку човен не тримається на воді — дно кругле, тому необхідно пильнувати, щоб не перевернутися. Але ні, я плаваю, не думаю ні про що і відчуваю, як щось відбувається і без моїх роздумів. Довкола так тихо, навіть місяць не потрібен, все як в одному вірші Кайокаса — там місяць, дюни: так місця багато для цього видовища. В мені. Інколи здається, що все проникає всередину. Вода, дерева, цвіркуни, запах землі. Інколи здається, наче все довкола намагається тобі розповісти, що за стінами цієї Касталії ніщо не має значення. Сюди майже ніхто не приїздить. Кілька машин на день проїжджають повз. Якби не було тут радіо і тєліка, не здогадався б навіть, у якому столітті живеш. Втім, і вдень відчутно, як там у ставку глибоко під водою хтось є. Вдень не так сильно, але коли треба увечері піти до ставка, щоб покупатися після возу сіна, тоді це відчуваєш реально.

Над водою здіймається імла. Чого ти боїшся? Чомусь вважаєш по-дитячому, що хтось тебе затягне вглиб. І тоді, та звідки тоді взяти той спокій? Лякає не страх втопитися, хоча ноги шпортаються у водоростях, а те, що хтось затягне тебе вглиб. А хто там? Та звідки знати — хтось із казок дитинства. Або мов з того мультика про їжачка в тумані. З боку річки плине чийсь спокійний голос, а тут, у ставку, чуєш, що понесе тебе не до берега, а затягне вглиб. І тут тобі — гаплик, і це буде не так, як тоді, коли провалився з тими ковбасами, не так, як коли мєнти спакували, і навіть не так, коли програли фінальну гру, хоча тоді здавалось, що це все — гірше бути не може. А тут відчуваєш, як тебе затягне вглиб таке лихо, що навіть смерть порівняно не настільки страшна, як це засмоктуюче лихо, що годі описати. Опускаєш углиб ставка ноги, а там вода крижана. Це вам не глибина романів Гессе, де відчуваєш вир, але знаєш, що нічого лихого не трапиться. Тут усе реальніше. Однак коли логічно роздумувати, то навпаки — романи Гессе існують, а тут нічого немає, окрім водоростей, риб та імли над водою. Ноги грузнуть у глину чи мул, й найстрашніша річ, котра може жити у ставку, це — п’явки. Втім, усе навколо здається живим, і сам ставок — мов паруюча воляча спина. А найбільш живе місце — там, у глибині. Моторошно, бо там холодно, і в такій холоднечі лише лиха істота може жити. Коли поруч була б якась людина і мене бачила, мій страх би випарувався вмить. А коли нема нікого, то може