Рімантас Кміт - Хроніки Південного

На село я поїхав майже з власного бажання. Тепер я точно не бажав нікого бачити. Я навіть м’яча не взяв з собою. Необхідно трохи відпочити, вичухатися. Зате я набрав цілу торбу книг і попросив у Діви Марії якомога більше поганої погоди. Мені байдуже до сіна, хочу почитати, дізнатися, як там люд живе без Моніки і без сіна. Розлучилися ми з нею ні так, ні сяк. Після її повернення було ще декілька вільних днів. Я гадав, що ми проведемо їх разом. Однак Моніка то там, то сям — то в одних родичів, то в інших. Я не переймався тим надто, але вважав, що я для неї важливіший, і до своїх родичів вона могла би поїхати, коли я вже буду на селі. А зараз зрозуміло, що я в її житті далеко не головний. Вона, мабуть, сказала б, що все не так, як я думаю, але все не так просто, пояснювала би, що для неї саме я головний, проте існують інші, і мені не слід думати тільки про себе… Можливо, вона б і не говорила того, що мені і так відомо. Знаю тільки одне: мені це не сподобалось. І не подобається. Осіло це все, мов мул, кудись глибоко на дно, а коли починаю про це думати, все у тій каші стрягне, бовтається, грузне. Починаю думати, що я нічого не розумію, отож чекаю зустрічі з Монікою восени з сум’яттям… Мені не до душі те, що я намагаюся говорити так, щоб Моніка не дратувалась. Чому я мушу казати, що рейв мені не до вподоби, а металісти — зовсім зле. Я не маю нічого проти металістів, а Metallica — це взагалі класно. Їхній плакатик висить у моїй кімнаті і навіть дуже заспокоює мене. Я не можу збагнути, чи я сам собі не подобаюсь, коли так говорю, чи Моніка, задля якої я так говорю. Тому й кажу, що починаю про це роздумувати і в голові — суцільна каша.

Того намагаюся більше читати і не думати про осінь. Або думати про осінь в плані того, що отримаю за прочитані книги декілька десяток, і в першому триместрі оцінки будуть непогані. Цього разу я взяв з собою не лише брошури, а ще й нормальні книги. Так бачу, наша вчителька пропонує читати зовсім не дурні книжки.

Почав я з двох романів Гессе — «Степовий вовк» і «Гра в бісер». Касталія виявилась неймовірно схожою на рідне село, тож не виникало жодних запитань, чому ця книга справжня і має велику глибину. Там не просто намутили, щоб створити видимість глибини, як часом буває у картинах Далі або з текстами різних пісень. Тут читаєш — і відчуваєш, шо глибина є. І крапка. Як я її відчуваю? Ну, здається, що хтось закинув у тебе вудочку, і там, десь глибоко, починає клювати риба. Ти можеш відчути, як вона клює і як її намагаються витягти. Ця боротьба триває крізь найкращі сторінки книги, а коли її закриваєш, ходиш весь схвильований, а всередині все крутиться коловоротами. Читаючи, ти витягуєш цю рибу.

Колись так було з книгою «Народжена вільною», котру я вперше у житті прочитав самостійно, незважаючи на її товщину та не зовсім дитячий зміст. У ній розповідалося про левів у Кенії. Я не знав, як виглядає та Кенія — ймовірно, в книжці були картинки, — але потім у моїй голові леви стрибали через рови, які ми косили, пили воду з нашої річечки Дретвініс і ночували десь у вільхових заростях. І можна сказати, що ті книжки поглиблюють все, що бачиш навколо. Ти створюєш для всіх тих ровів і хащів друге, трете життя, а коли починаєш бачити це все, робиться весело. І треба ж стільки років не любити села, щоб врешті-решт воно навчило тебе дивитися на життя зовсім інакше. Це схоже на тюрму, коли тебе примусово відгороджують, доки ти не починаєш міркувати: та й добре, ну і не треба мені того міста, людей. Тоді розслабляєшся і намагаєшся побачити, що тут навколо тебе, розглядаєш не як тюрму, а як місце, де з тобою все гаразд. Звичайно, якщо не зважати на комарів та мух.

Коли б не ті комарі та мухи, то можна вважати, що практично Касталія. Що таке село Скіручяй? Це справжня педагогічна провінція — працюєш, роздумуєш, читаєш книги. Я розмірковував про регбі та останню поразку. Скоріш навіть не розмірковував, бо про що там розмірковувати, а просто згадував гру, і всередині здіймалася лють. І кожного разу так, і весь час все заново.

Сіножать. Вилами береш сіно, перекидаєш, уявляєш, як передаєш м’яча. Треба передавати чисто. Береш вилами сіно, піднімаєш над головою, несеш і думаєш, що рознесеш всіх суперників на тріски. Однак потрохи відчуваю, що та лють мені не допомагає і вона мені не до вподоби, але що робити — невідомо. Іноді вдавалося про все забути. Стоїш біля корови, ганяєш ґедзів і замість того, щоб дратуватися, почуваєшся сам тим бидлом, яке гризуть ґедзі. Та нічого, ґедзі для того і є, щоб гризти, а ти — для того, щоб кров давати. А що кращого ти дав цьому світу? Все тільки береш або прагнеш взяти. Подавай тобі правильний спортивний костюмчик, крутих дівах і золоті медалі… Навіть не береш, а крадеш, часом цього сам не помічаючи. Бо дуже треба. Чим більше з’являється крамниць самообслуговування, тим частіше виникає бажання засунути якусь машинку під пахву, заплатити тільки за кефір, а вдома пояснювати, що товариш віддав. Ні, телефону вони не мають…

Тепер залазиш на горище, і світ тобі дарує скарби: різне старе начиння, купу газет та журналів, вперемішку зі старою одежею. Все добре припорошено кострицею. Почуваєшся так, ніби втік від усіх. Спершу ніхто й не додумався там мене шукати, щоб попросити якоїсь дрібниці, наприклад, принести води, доки не побачили, як я звідти спускався донизу. То ось, струшую кострицю з тих скарбів і розглядаю. Почуваюсь наче якийсь археолог. А як ще можна почуватися, коли знаходиш, що й колись, більш ніж двадцять років тому, учениці до школи бігали у коротеньких спідничках. Імовірно, навіть у коротших, ніж нині, але їхні спіднички були трішечки прадавні, і всі вони здавалися мені старшими за наших однокласниць.

Найуважніше я переглядав сторінки журналу «Нямунас»[25]. Там писали про різні закордонні гурти, в кінці був гумористичний розділ. Але головне — фотки, бо фотки з журналу просто зігрівали. Декілька років тому я цими фотками цікавився активніше, бо знаходив пожадливо видерті сторінки. Тоді вони мене не торкали мистецькою стороною, проте в той час побачити голих баб ще десь, окрім журналу, не часто траплялася нагода; тільки розгорнеш сторінки — кров одразу закипає. А побачити художню сторону можна, коли