Рімантас Кміт - Хроніки Південного

«Хроніки Південного» — молодіжний роман литовського письменника Рімантаса Кміти, в якому йдеться про життя шяуляйського старшокласника в 1990-х роках. Це дуже щира й дотепна розповідь головного героя, який виростає від бажання «бути як усі» до того, щоб не боятися бути унікальним. Як і кожен підліток, герой роману прагне самостійності, крутості, для цього пробує і в дрібному «бізнесі» покрутитися, і в регбі добитися результатів, і дівчата притягують його наче магнітом. Перші проблеми з правоохоронцями, перша любов, перші вірші і перший секс — усе, що було актуальне в 1990-х, і тепер буде близьким підліткам-читачам.

Ця книга — роман.

Тому жодних збігів з реальністю бути не може.

«Чьи это сумки?» — третій раз на весь вагон волає латвійський митник.

Ми мовчки сидимо за декілька купе і навіть не дихаємо. Час від часу мацаємо кишені: чи наші документи там, бо якщо б вони зникли, було б набагато гірше, ніж можливі проблеми з тими двома пакетами буханок хліба. Тут уже не почнеш, мов якийсь лох, підстрибувати та казати: це наші, пане митнику! Ай-ай, чому тут так багато хліба? А що, невже не можна? Ой-ой, а ми цього не знали, та ми вперше, вперше їдемо, тому й не знали.

Та й кому потрібна ця вистава. Захоче — то й так усе забере, а якщо буде не в гуморі, то може ще й у документах штамп вліпити, тоді не в’їдеш більше у Латвію. Та не для цього ми купували дорожчі квитки на потяг Мінськ — Таллінн, щоб тепер митники нас так холоднокровно упакували. Це — міжнародний потяг, тому на кордоні він довго стовбичити не зможе.

Проте Мінде тіпається більше, ніж я. Як на мене, головне, щоб не було проблем з мєнтами — повернешся додому без багажу, то без багажу, а ось Мінде чомусь наклав у штани. Я щось так і не зрозумів його. Він завжди вибирає ризикованіший варіант — щоб товару побільше, щоб тільки бариш пожирніший. Але це все продати важче, а вляпатися можна запросто. Це ж зрозуміло. Але саме через цей можливий головняк він тепер і наклав у штани. Щодо мене, то краще виторгу менше, але щоб спокійніше і стопудово.

Отже, іноді я ніяк не міг зрозуміти його. Він був трошки інший, ніж усі, із запущеними патлами, але загалом нормальний. Батьки його мали бабки, але він зі мною товкся по базарах — я так і не збагнув навіщо. Бабла ніби йому вистачало, і шкірянка в нього вже була. А мені хіба що мріяти про неї, я навіть нормальних трєніків не мав. Мабуть, для нього все це — романтика подорожей, може, йому адреналіну бракувало. А мені що — мені навіть веселіше, що не сам. Іноді могли разом пореготати з різних діячів, начудити всілякого. Він напівсерйозно, напівжартома розповідав різні нісенітниці. Ось, каже, читав я про одного полтергейста, там усе так загадково написано. Жив собі один старий, який ходив по ночах посцяти, то полтергейст запускав у нього рулоном туалетного паперу, а якось по голові так тарахнув милом, що розсік йому башку. Лізе той старий уночі до холодильника, а полтергейст ополоником по довбешці його як бабахне. Якщо увечері до нього приходила якась баба, то полтергейст відразу їй задирав спідницю або светр. То що старому залишалося — лише порнухою рятуватися, але щойно він нахилявся під ліжко, як порножурнали розліталися по всій кімнаті. Мусив той старий ксьондза кликати, хату посвятити й пожертву на костел давати, однак той полтергейст час від часу все одно буянив.

— А я чув, екстрасенси навіть злочинців ловлять. Усе розповідають мєнтам, а тоді їм залишається лише піти й спакувати тих.

— Ну якби митники сюди привели екстрасенсів, то всім би був гаплик!

Але цього разу жодних екстрасенсів на кордоні не було, і ми, немов якісь кашпіровські, все передбачили правильно. Митник трошки попінився, погорланив і зник — не може він із кожним пакетом хліба стільки возитися. Ми залишили свої сумки людям, що їхали поруч. Зайшли до них у купе і кажемо, гм… у нашому купе трошки місця бракує, чи можна тут у вас залишити свій багаж? (Ага, саме так і сказали — багаж, то Мінде це слово згадав.) А в них купа вільного місця. Ну, залишайте, кажуть. То ми й залишили. А потім — вже як буде. Якщо митник той багаж забере, то забере, а ми ніби не при ділах. Уявляю, як мусять бісити такі люди, що сидять на торбах з хлібом і, дивлячись митнику прямо в очі, кажуть: це не наші, це хтось інший залишив.

Та якби митник і забрав ті торби, не така вже й велика втрата, хоча треба було добряче набігатися, щоб того хліба накупити. А тепер ще й видали постанову, що можна купувати лише по дві буханки й по два батони на руки. Тому є що робити, поки все скупиш. Ще й черги скрізь і повсюди.

А стояти в черзі — значить, вчитися життю. Мені пощастило — отримав більш ніж дві буханки, бо продавчиню вже довели до межі істерії, і по барабану їй були ті закони. Ну, ви самі прикиньте: стоїш цілий день, усі нервові, всі щось пояснюють, кричать на тебе. Наприклад, прийшла баба зі сльозами на очах і просить: «Троє діток з голоду вмирають вдома…» Ну добре, дала їй чотири буханки, тоді пенсіонерка, що за нею стояла, одразу починає кіпішувати — чому це отій жінці дали чотири, та нехай приведе сюди тих своїх голодних дітей, чи вони так вже заслабли, що з ліжка не встають? За пенсіонеркою у черзі знов багатодітна мати, суне під ніс якесь посвідчення і бере теж чотири буханки. А тоді нахабно всі чотири кидає до торби якомусь хлопу, що стоїть поруч. Ще трошки і його торба буде повною. «Що? Спекулянтам продаєте, а бідній людині не даєте», — одразу декілька бабів здіймають галас. А потім ще такий амбал на продавчиню починає рипіти: «Що, бля, за закон такий, ти що, замало за прилавком баришу маєш? Чого тут наїжджаєш, жертва ти?! А може, тебе з роботи додому відпровадити? Може, ти давно вікна міняла?! Давай, тільки бігом, п’ять буханок!» Усі стоять мов скаменіли, жодна бабка й не пікає. А переді мною стоїть такий порядний чоловік похилого віку, можливо, вчитель, чи ще хтось. Коли підходить його черга, він запитує продавчиню: «А чого ви не усміхаєтесь?». Ви би бачили її міну! Мода зараз така пішла, що продавці мають усміхатися — це з закордону привезли. Приїжджає до нас іноземець і починає скаржитися,