Рімантас Кміт - Хроніки Південного

— Лінія, лінія, тримаємо лінію! — волає тренер, але лінія нашого віяла така хвиляста, що крізь неї може пролетіти хто завгодно.

Здається, жальгірівці не лише знають всі наші комбінації, але навіть коли і що ми будемо робити. Всі шляхи для нас зачинені, повсюди їх по два на нашого одного. Ми намагаємось відбороти трошки площі, кóпаємо м’яча в аут, той вислизає і падає кудись далеко. Ясно, що там опиняється їхній гравець, а більшість наших стоять десь осторонь. Можна тільки спостерігати, як у твій бік проноситься якийсь олень з м’ячем. Тобі кортить його рубанути, та за це суддя не лише призначить штрафні, а ще й з поля може видалити, а тоді вже почнеться повне свавілля.

Несподівано вдалася комбінація, після якої я опинився скраю, відштовхнув чувака, котрий підскочив до мене, і залишилось тільки гнати вздовж бічної лінії вкидання. Я й погнав, але коли залишилися два метри, і захисники «Жальгірісу» чіплялися за п’яти, зненацька м’яз на моїй нозі схопив корч. Таке трапилося вперше. Я звиваюсь, запустивши м’яча в аут, всі дають мені поради, що потрібно зробити — пострибати на п’яті, навіть хтось з команди «Жальгіріс» намагається допомогти. Однак чую, інші патякають, що я навмисне час тягну. Та для чого мені той час тягнути, коли ми відстаємо з рахунком?! Якби мені вдався заніс, то знову би м’яч в нас, а тепер — без толку. Бігав мов мішком прибитий, але невідомо чому — можливо, їхні захисники фігню спороли — я знов прорвався на тридцять метрів, та мене знов заламали. Я розвернувся в до своїх, а там нікого немає. Чую — вони мене тут з’їдять. Куди, бля, вони всі поділися, нікого з наших нема… і кидаю м’яча судді, ой, ну, типу, я помилився. Мене м’яча не позбавили — це була би повна ганьба, але, ясно, його відібрали суперники, бо довкола судді одні жальгірівці бігали. Зате я невинний — не зорієнтувався, бо з оточуючих один в іншій формі, то я й подумав, що він — наш.

Я вже не думав ні про що, було ясно, що нічого не вдіємо. Тут як пороблено, і жодні молитви нам не допоможуть. Тільки в голові крутилося запитання, чому це раптом їхній тренер збірну зібрав, мовляв, будемо грати з латвійцями. Про збірну юніорів я у житті не чув, та блін, ні — ми як придурки поперли туди. Вони виміряли все: за скільки часу пробіжиш стометрівку, скільки разів штовхаєш штангу, скільки зробиш присідань… а я, як лох, все робив щиро, бо не будеш поступатися жальгірівцям, нехай знають своє місце. Можливо, й не на повну силу, але пильнував, щоб ніхто не виштовхнув чи не пробіг краще за мене. Дали би хоч спортивний костюмчик з написом на спині «Литва», в якому хоч можна на вулицю вийти. Щоб усі побачили, чого ти в житті досяг. Але хто тобі дасть.

Коли нема шансів щось вдіяти, в голову починають лізти різні дурниці. Психую, згадавши англомовного чувака, котрий на тренуванні якось намагався навчити нас комбінацій. Тільки час із ним згаяли. Англійську в нас розуміє, може, пару людей, але й вони з термінами регбі не дуже. Той показав декілька оманливих рухів і зник. Думаю, що він цього у власному дворі навчився, бо в них діти всі грають регбі, як у нас у баскетбол. Але про це я дізнався, коли він уже зник. Як виявилося, він був із Шотландії. Тепер в мене є дві причини накóпати йому зад — за Моніку і за згаяний час. Оскільки ще одного шотландця у Шяуляї точно нема.

Поразка прийшла немов апокаліпсис. Навіть ще гірше — про апокаліпсис я чув, і хоча не вірив у такі байки, але якби прийшов кінець світу, вирішив би, що я помилявся. Ну, виявилось, помилка, різне трапляється. Однак думки про поразку ніколи в голову не приходили. Досі ми всіх громили, як дітей, завжди були першими. Що там першими, здавалось, що перше місце на чемпіонаті — майже образа, бо нема тут з ким змагатися, і ми не перші, а взагалі єдині. На суперників дивились без зневаги, бо вони не були варті навіть цього. Часом я роздумував про те, як ганебно мали б почуватися ті, кого ми так розчавлювали. Я не міг цього навіть уявити, така думка не вміщалась у моїй голові.

І накотилося незрозуміле почуття сорому не лише через поразку — ми тут вже нічого не могли вдіяти — але за всі попередні перемоги. На фіг вони, коли тепер все так? Краще б їх не було, краще було б різне, тоді кожна перемога цінувалась, тоді і з поразкою легше змиритися. Хоч знали би, як почуватися після таких змагань. А тепер — якісь незрозумілі судоми, схоже на танок рейву: туць-туць…

Після змагань ми багато не говорили. На вулиці сіялася мжичка. Ми перебралися на мокрих лавках… В голові — гівно. Коли в житті стається щось, чого не мало би бути, завжди є про що подумати, втім, зараз не було бажання думати ні про що. Не було про що роздумувати, здавалося, що тупо дивишся на якусь велетенську стіну. Ніхто не бажав нічого з’ясовувати. Після якоїсь невдачі завжди знаходяться такі, котрі починають всім пояснювати, хто що зробив не так, особливо це полюбляв Дарюсик, хоча сам цигарки з рота не випускає, а коли потрібно потягнути на повну, то копирсається на місці. Тепер не було жодного сенсу щось з’ясовувати. Почалися літні канікули, треба відпочити, відійти від всього. Тепер я поїду на село. Чомусь мені не прикро, що Моніка залишається тут. Як би я пояснив їй, що ми програли фінал? Імовірно, що відповідь на це запитання не потрібна, але я вважав, що для неї завжди був тим, хто постійно перемагає. Я ніколи не думав про поразку. Зальоти з мєнтами — повна випадковість, бо там, де я найкращий, ніколи не програю.

А коли я повернусь з села, почнеться новий сезон, тренування. Буду пахати, мов той Роккі Бальбоа: і в мжичку, і в дощ, і в холод. Наступного року все повернеться на круги своя, ми роздеремо тих гавнюків на шматки. Ну, тепер бодай не потрібно буде щонеділі до костелу ходити і виконувати всі ті дурні обіцянки, які я надавав Діві Марії.

Я погнав на зупинку сам-один, не чекав нікого. Пішов весь брудний. Помиюся вдома. Не тішило ні те, що цього року ще далеко до фіналу «Чикаго Буллз» програло «Орланду», а напередодні — Литва Югославії. Чужої біди не буває, чи не так? Не допоміг і «Loser» Beck’a, не пасував він зовсім до цієї ситуації.