Рімантас Кміт - Хроніки Південного

Моніка цього не знала, зате чітко знала, що завтра не піде дивитися на фінальну гру. Хоча в Шотландії вона надивилася регбі і почала у ньому щось тямити. Вона пояснює, що зараз має багато зустрічей з родиною, всі хочуть щось дізнатися про чудовисько Лох-Нессу, і коли вона для мене щось значить, то я мушу її зрозуміти. Ну, кажу, розумію. Вона бажає мені успіху, і так ми розлучаємось аж до осені.

На фінальну гру ми всі пригнали зосереджені та спокійні. Подумки я танцював гаку і таким чином заводив себе, але для команди я не хотів більше пропонувати ніякої музики, щоб знову не виставлятися дурнем.

Команда «Жальгіріс», як і всі інші, вибігла на поле прямою лінією, а я зі своїми хлопцями вибіг звивистою змійкою. Початок гри був, як завжди, незрозумілим. На початку з будь-якою командою нічого не видно. Але всім відомо, хто сильніший. І коли з часом наша перевага не стала виявлятися жодним чином, ми занервували: робимо все, як завжди, а справа не йде. Навіть наш Донце, який завжди пірнав поміж усіма і вислизав з рук, мов вугор, цього разу застряг, і здавалось, що пірнати нікуди — гравці «Жальгірісу» розсипалися по всьому полю, немовби хтось родзинок насипав.

Перший занос зробили ми, але на тому свято завершилось. Коли «Жальгіріс» почав нападати — гаплик: м’яч випадає, ми кричимо один на одного, а тренер на нас. Добре, що на змаганнях не було ні дівчини, ні матері. Хоча моєї матері й так ніколи не бувало.

Я не міг в’їхати, що відбувається. Роландас біжить, мов на місці, здається, що його ноги грузнуть в землю, наче в якесь болото. Ясно, що стадіон мокрий, але він для всіх однаково мокрий. Не встигає Гядас із сутички отримати м’яча, як його одразу гасять. Я не можу ніде прорубатися — здається, наче їх удвічі більше за нас, і на мене навалюється одночасно троє. Вони всі, мов бугаї з червоними очима. Ми вже геть збісилися, жальгірівці явно наковталися якогось гівна. Ми тут бовтаємось у багнюці, і нічого ти їм не зробиш, тут не олімпійські змагання, щоб хтось перевіряв на допінг, тут на лавці сидить тільки медсестра з бинтом і пляшечкою амоніаку. Навіть Мантас бігає з такою швидкістю, що я ледь встигаю за ним. Півень. Спочатку «цегла» на його голові була краща, ніж у мене, а тепер ще почне, чого доброго, швидше за мене бігати… Невже все має бути кращим, коли бабла маєш, як сіна? Він вчиться у найкращій школі, батьки йому вже купили тачку, кабак віддали… Ну, нехуйово так, чувак в одинадцятому класі, а в нього вже тьолка, тачка і свій кабак. Ніби й усе, далі вже й нікуди. Але ні, він збирається кудись вступати на економіку, навіть не в Литві, корочє, налаштувався кудись до високого польоту, а в мене бажання накóпати йому жопу, вмурувати його в стінку і сказати словами Аврора MC з «Помпи»: «Якби не гроші твого батька, сам би зрозумів, що ти ГІВНО».

І коли він знов виліз із сутички з м’ячем і погнав у бік віяла, я зачекав, поки він наблизиться до калюжі, і плюхнув його в болото, хоча він уже був без м’яча. Та срати мені на ті карні порушення! Бляха, я б із задоволенням виваляв його у тому багні, але ті олені знов зіграли якусь збочену комбінацію, навіть не встиг збагнути, в кого м’яч. Увесь лівий бік порожній, і, звичайно, що всі туди погнали на занос, тому нема часу мені валятися у тому болоті, треба з останніх сил рятувати гру, бо ще один такий занос — і почнеться повний бардак. Роландас спромігся Мантаса зупинити, і хоча той Роландаса відштовхнув, я вже опинився за його спиною, і як вмазав, то він відлетів аж до лавок.

Я стаю в ауті і міркую: нехай спробують кинути Мантасу, якщо я можу м’яча вкласти в баскетбольний кошик, то тут я його точно обскочу, мов ягідку. Мантас підводиться з болота, а в нього вигляд точно, як у Сталлоне: половина обличчя брудна, м’язи ніг чорні, виглядає, мов той посталий кіборг. І навіщо я його в тому болоті валяв? Тепер мені самому треба міркувати про кіборга та Сталлоне.

Стаю поруч з ним в аут і відчуваю, що сьогодні нічого не вийде — не уявляю, що має статися, щоб ми зачепилися і випростувалися. Всі розлючені, знервовані, але лють гризе нас самих і не допомагає нічого вирішити. Просто неможливо пояснити, що тут коїться. Не допоможуть ні формули, ні ще щось. Все відбувається неправильно, все навпаки. Такого ще ніколи не було. Але тепер є, хоча не хочеться у це вірити. І крапка. Ноги гнуться, руки звисають, мов дерево під час бурі. І нічого не допомагає.

Помолився я ще десять хвилин тому «Радуйся, Маріє», залишилось вже зовсім мало часу — якби трапилось диво, то воно потрібне саме зараз, бо через п’ять хвилин не допоможуть жодні чудеса. Сам не знаю чому, але знов починаю зі слів: «Богородице Діво, радуйся…». Якщо ми переможемо, дивись, коли ми переможемо, я піду прямо до костелу і кожної неділі буду туди приходити… Маріє, ну, заведи, ну, зроби щось, прошу, якщо ми переможемо, я кожної неділі ходитиму до сповіді, я перестану дрочити, а з Монікою, ну, я не знаю, я подумаю, врешті-решт я з нею одружусь, ми з нею обміркуємо це разом, Маріє, але зараз, саме зараз потрібна твоя допомога. І що я накоїв такого, що зараз нам так наминають боки? За що? Маріє, за що? Гаразд, я не янгол, як й інші пацани, але не треба так жорстко. Ну, Маріє…

Я очікував на мить, яка трапляється у всіх фільмах чи про бокс, чи якісь там гонки. Головний герой спочатку програє, відстає, а потім — бац, звідкись з’являються сили, і він наприкінці роздирає всіх на дрібні шматочки так, що не позбираєш. Інакше і не може бути. З нами теж не може бути інакше, оскільки ми тут — головні герої.

Хтось посередині ауту вдав, що буде стрибати, м’яча кинули першому гравцю, той колобок сунувся вперед крізь п’ятиметрову відстань, далеко не відбіг, але метрів десь вісім подолав, а там уже його поклали. Однак жальгірівці як слід відсунули наших гравців і почали другу хвилю. Тут вже долучилась наша сутичка, і ми призупинили їхній напад. Я не встиг завершити переговорів з Марією, але по суті я сказав усе, що хотів, вона ж розуміє, що нема чого тут багато пояснювати.

Зазвичай під час таких змагань відбуваються непояснимі речі. Скажімо, за мить до того, як зробити якийсь оманливий рух чи запустити пас, ти вже знаєш, що це — маячня, що втратиш м’яча. І хоча ще міг би передумати, змінити напрямок чи прийняти інше рішення, все