Рімантас Кміт - Хроніки Південного

привезла Моніка, а вона попросила допомогти їй витягнути вію, що впала в око. Можливо, це вперше я подивився так зблизька в її очі. Кажу: у тебе колір очей трошки різний — одне більш синє, а друге — сіріше. Якось дивно було її торкатися, немов зустрілися вперше. Ніби все знаєш, але опановує сумне почуття відчуженості. Минуло півроку, зустрілися, стоїмо одне навпроти одного, а таке відчуття, що за той час ніби постаріли, або невідомі крижини віднесли нас у різні боки. Я за той час відростив волосся, підбрив його з боків, стою у порваних джинсах та обвислій футболці. А вона з тою хімічною завивкою, з блискучими пазурами та рогами… Ясно, що на таке дивне моє сприйняття вплинув той лист Едити. Мабуть, це безглуздя, яке вона написала з ревнощів та помсти, але тепер ти стоїш і спостерігаєш, наче якийсь детектив, намагаючись зауважити, чи Моніка щось там не мимрить, не чаклує і чи раптом не здіймається із землі. Лист можна викинути геть, однак як усе це вимести з голови?

А Моніка мене не вимітала зі своєї голови, ймовірно, що навіть передбачила напрямок мого руху. Вона привезла зовсім класну річ — шкіряну стрічку на шию з кулоном інь-ян. Каже, тобі різні японці подобаються, тому ось. А ще подарувала великий альбом «Далі» видавництва Taschen. Мені тільки щелепа впала, і в мене не знайшлося слів…

Моніка розповіла, що там, у старших класах, вони вчать лише декілька предметів. А ще всі ходять у формах, навіть у приватних школах. А потім почала нити: і що я нікуди не зможу вступити, приїдуть вступати всі з сіл з гарними оцінками, а в нашій школі ніхто дармових оцінок не роздає… Потім починає марити конями. Там вона не лише їздила верхи, а ще навчилась скакати через бар’єри. Тепер марить тим і не знає що робити, де тут спортивних коней… ну, скакунів знайти. Я теж підстрибую, намагаюсь щось їй розповісти про те, як я тут жив… Але що тут розповідати, коли залишилось кілька днів до від’їзду на село. Їду туди на три місяці, і знову будемо з нею рухатися у різні боки.

Прикинув, що за той час, який залишився, можна спробувати перестрибнути на мою крижину і порухатися моєю траєкторією. Може, сходити на концерт і подивитися, як вона відреагує на мою нову музику.

Вештаючись містом з Юрґою, іноді зустрічали тих Ярославельських сирів з новорічної вечірки. Тепер вони у «Конюшні» роблять рейв-вечірки, тому всі шяуляйські гнуті козирки там і збираються. Я не зігнув свого козирка Chicago Bulls, пошкодував — на ньому вісім швів, оригінальний. Не для того я переплатив за нього на базарі, щоб тепер бац — і переламати. І не один я такий ходжу, бо чимало таких, що краще так, ніж зовсім без кепки. А вже геть переконані рейвери ще й кульчиків на той козирок понавішують. Не знаю, чи там кульчики, чи просто кільця від ланцюжків, але крутіше цього вже не буває. Надягнеш що попало, бажано, щоб футболка якомога довша, головне, щоб усе було незвично. Я в червоних джинсах, на футболці написав фарбою сам: «Нема чого робити?» — і все нормально. Можна сказати, що навіть дуже кльово, бо рейв витрушує з тебе весь бруд. Можеш робити що завгодно. І робиш. Імовірно, що металісти теж можуть робити що завгодно, але вони чомусь тільки головами трусять і нічого більше. А тут все по-іншому і по-новому: і музика, й танці, і вбрання. Цього й треба. А після такої вечірки — весь як після тренування.

А з металом і важким роком щось тут було не так. Це була музика старших братків, хоча на неї підсіло чимало моїх однолітків. Ну, не така різниця у віці, як із батьківським Modern Talking, але все одно… А рейв — це музика, котрої до нас ніхто не слухав, і тому це — наша справа. Рейв набагато простіший, слів там зазвичай не більше трьох, тому зрозуміти — не проблема. «Move Your Ass!» — кричиш за «Скутером», інші слова не мають значення, і ніщо довкола більше не хвилює. Кожний крутить власною дупою сам по собі, часто із заплющеними очима, але коли їх розплющуєш, всі здаються своїми, хоч обійми і не відпускай. Ми ж тут слухаємо прогресивну музику, куди до нас тим металістам чи депешистам різним. Ми тут — Rave Nation.

Тому вирішив, покажу я Моніці це все, але обережно, майже здалека. Кажу, така група нова є, XXL, можливо, ти не чула, вона недавно з’явилась. Зовсім класний концерт мав би бути «На розі». Ну, ми й погнали туди. Групу XXL Моніка ще витримала, однак коли почалося «Дай в морду», почала кривитися. Я теж. Спочатку трохи дриґаємося, але потім завалюємось у фотелі. Моніка не може збагнути, як танцювати під цю музику. Щоб не сумувала, я розпитую, чи вона ще відвідує музикалку. Ні? А чому? Нічого не чути. На-брид-ло! Важко говорити при такій гучності.

Коли послухаєш XXL, там, у Клайпеді, не лише голубі є, а ще дівки кохають дівок, дудлять текілу, там у них на «Пристані» всі траву косять… Там в них вже майже Берлін, а в нас ще далі москаляндія. Після почали грати все поспіль. Mark ’Oh «Tears don’t lie». Той ще нічого, потім Marusha «Deep deep», а тут вже конкретний туць-туць, а ще з десяток гнутих козирків дістали свистки: тут останній тренд — під час рейву свистіти. Цей свист Моніку просто вбив: повне безглуздя, болить голова.

Я не намагаюсь її зупинити. Не треба тиснути і намагатися повторити історію «Конюшні». У цій музиці нема жодного сенсу, каже вона дорогою до останнього автобуса. Авжеж, поезії тут небагато. Чесно кажучи, мене більше не вставляють металісти. Я вже підкутий у різних дебатах з Юрґою, починаю пояснювати Моніці про металістів: прикинь, вони там всі ніби сильно інакші, індивідуалісти, всі інші просто сіра маса, типу гівно. Нещодавно відбувався їхній зліт у «Конюшні», називався «Бенкет Демонів». Коли вони там кучкувались, я ніяких їхніх відмінностей не відчув ні духа. Довге волосся, шкірянки, джинси, кирзові чоботи — здалека виглядають, мов юрба пінгвінів.

Якби взяти по одному і кинути кудись, то відрізнялись, але коли вони всі сходяться докупи, здається, що всі у формі. А вже ті форми… А ти знаєш, скільки коштує одна така рокерська курточка? П’ятсот літів. Можна подумати, що гопники їм надирають зади з метою щось зняти, але ти потім спробуй ту куртку продати. І по чім? Металісти здаються повними покидьками, скидаються на пляшку пива на двох, втім, більша частина з них ходить у шкірянках за п’ятсот літів, а коли хочеш їм щось продати, то бабок ніхто з них не має. Джордана Буткуте декілька років тому теж у такій куртці співала, але зараз такі шкірянки носять тільки металісти та рокери. Іншим не всунеш. Однак є питання — звідки вони ті шкірянки беруть.