Рімантас Кміт - Хроніки Південного

засмоктати вглиб. Я усвідомлюю, що це все — безглуздя, ніхто не засмокче, проте стрибаю у воду і за мить — назад на берег. І саме тому, що це все — безглуздя, і знаєш, що нічого лихого з тобою не трапиться, саме тому й може щось трапитися, коли ніхто тебе не бачить і жодного свідка нема. Чудовисько Нессі тому й існує, бо ніхто його не бачив.

Дорогою додому я роздумував, що можна багато про це розповідати, та як оповісти, чому боїшся купатися в сутінках у ставку. Тому не зможу, і навіть не намагатимуся. Правда, люди розповідають про те, як бачили НЛО, як зустрічалися уві сні на даху. А тут — лише ставок з жабами та п’явками. Тут нікого нема, але страшно. Боїшся, і не можеш розповісти чому. А головне, що те, чого немає, але боїшся, і є реальнішим за все інше. Реальніше за оригінальні кепки Chicago Bulls, реальніше за Мачерніса, Гессе, і навіть за новозеландську гаку чи Достоєвського. Той холод з глибини реальний.

Коли порівнювати: боїшся дістати ще раз від того каратиста, боїшся останньої пісні на танцях і ламбади, боїшся передати м’яча Барану, боїшся митників на кордоні та мєнтів на базарі, а також курв у Ганновері, та залишитися на ніч у тому місті, хоча в газеті про тебе написали, що ти — безстрашний боєць. Це все — просто гівно, коли порівнювати з тою холоднечею, яка в сутінках підіймається з дна ставка. Незважаючи на те, що в ставку з тобою нічого лихого не може трапитися, боїшся цього зовсім по-іншому, найсерйозніше.

І навпаки: стоїть дуб посеред поля, здається — гора спокою, особливо увечері, коли стелиться серпанок. Бодай піди, обійми і стій, як той чередник Лапінас, коли обіймав свою липу. Хоча розумієш, що кабани з лісу можуть роздерти твою дупу тільки так.

Та що я тут верзу, потрібно змінити тему. Просто літо було довгим, а коли час затягується, зазвичай нема про що розповісти.

29

Коли я повернувся у Шяуляй, довго на місці не топтався, не клеїв дурня і не зображав з себе кота, що сере.

Вирішив зустрітися з Монікою. Це ж не буде страшніше, ніж залізти в сільський ставок у сутінках. Сподіваюся, що вона нарешті набалакалась зі всією своєю родиною вдосталь і пороздавала всі гостинці.

Побачивши мене, Моніка раптом як кинулась на шию, ми відразу опинилися в траві. Нараз я усвідомив, що то значить книжечки ціле літо читати, замість того, щоб спортом займатися. Напевне, я не втримав рівновагу з несподіванки. Все усередині закипіло, і холоднеча ставка здавалась просто жартом, майже вигадкою. Вона тішилась як дитина. Не лишилося жодної думки, шо Моніка не чекала на мене або щось не так. Літо пішло їй на користь, і вона знову набула литовської зовнішності. Можливо, навіть більше, ніж до поїздки у Шотландію. Волосся випрямлене і пофарбоване у якийсь невизначений житній колір. Довга полотняна суконка мала вигляд до кінця не обробленої. На ногах шкіряні сандалі, а на шиї підвіска майже зі свастикою.

— Ти після літа трошки змінилась, — кажу.

— Подобається?

— Ще б пак.

— А мені подобаєшся ти.

— Справді?

— Мені подобаються твої вуста, подобаються твої плечі. Подобається, що ти завжди стриманий. Ну, може, тільки крім того, що граєш регбі.

— Регбі ти так просто не відкидай…

Вона усміхається, і настає дія якоїсь магії. Моя киця повертається до мене. Раптом усе стає таким, ніби нічого й не трапилося. Здається, що тепер все навіть краще, ніж до цього літа, до її поїздки у Шотландію.

Про ставок я їй розповідати не буду. Лише про прочитані книги. Саме про книги, а не про журнали. Відчуваю, як Моніка мені заздрить, що я читаю книжки, які хочу, бо батьки її завалили необхідними книжками, склали графік факультативного навчання, найняли репетиторів — з математики і з литовської. Ще почали співати щось про олімпіаду з англійської, а насамкінець ще й вишеньку на тортик поклали — тягнуть щонеділі її з собою до костелу. Це після того, як кілька років тому Папа Римський у Шяуляй приїздив, саме тоді їм очі й відкрилися. Здавалось, що сам Бог прийшов й помахав їм рукою.

— Слухай, коли ти повернулася з Шотландії, казала, що батьки тобі не дозволяють фарбуватися і все таке. То як це так тепер ти перемалювалась?

— Дозволили, але мусила їм дещо пообіцяти.

— Що?

— Що більше не зустрічатимуся з тобою.

— І що, пообіцяла?

— Авжеж.

— В якому розумінні?

— Бо вони все одно, чи так, чи інак, пасуть мене, і нам в будь-якому випадку треба ламати голову, як і коли зустрічатися. А ще більше пасти вони мене не зможуть. Тому від моєї обіцянки нічого не зміниться.

Проте мені здавалося, що це якась зрада, так, ніби вона відреклася. Але я проковтнув. Можливо, Моніка має рацію, побачимо, чи справді нічого не зміниться. Я не хотів більше її дратувати, бо вона й так була заведена, безперервно пояснювала і пояснювала мені.

Вона не бажає сидіти від гудка до гудка у якомусь там кабінеті і клацати на калькуляторі. Вона не хоче, щоб її обід починався о дванадцятій дня, і так щодня. Все життя. Вона не хоче ходити в костюмчику.

А батьки цього хочуть.

Батьки бажають, щоб вона вибирала розумно. Щоб вона була далекоглядною.

Зараз Моніка хотіла б вступати на психологію, а не на юридичний. Але що буде з її бажанням, якщо зрозуміло, що батьки й слухати про це не хочуть.

У мене в школі все набагато простіше. Всі ми почувались вже дорослими і немов закінчили ту школу. Хоча попереду