Башлер Жан - Нарис загальної історії

в тому сенсі, що ті, хто ними володіють, можуть програти багато битв, а врешті-решт виграти війну. Хай там як, але це нескінченне змагання веде до поступового й хаотичного виходу на поверхню найвищих переможців, королів і князів, які мали визнану легітимність. Стихійно народжений з розпаду імперії, що втратила актуальність, феодалізм стихійно призвів до реставрації та до встановлення монархій і князівств.

Першою виринає Англія завдяки щасливій вилазці нормандського герцога в 1066 р. Франція переживає набагато важчий і триваліший період зародження. їй знадобиться два століття безперервних воєн, які вестиме споріднена з Ка-ролінгами династія з Іль-де-Франс, щоб досягти вирішальної критичної маси за Філіпа ІІ Августа (1180-1223). З іншого боку, Італія й Німеччина не спромоглися створити унітарні королівства. Обидві випадковості, поєднані з історичною спадщиною, призвели до виникнення регіональної олігопо-лярної структури та до блокування на невідомо який час ходи до політичного об’єднання, яке мало б, у принципі, взяти гору. Одним із наслідків ситуації в Італії був, можливо, аналіз європейської аномалії та концепції трансполітійної рівноваги, зроблений Мак’явеллі й Гішарденом. Німецька аномалія призвела до появи зони слабкості й розривів у серці Європи, результатом чого стали кілька загальних катастроф, від першої — Тридцятилітньої війни (1618-1648) — до другої (1914-1945).

Реставрація монархії відбувається в самих межах феодалізму. Він став нагодою для легістів, радників тодішніх князів, виробити феодальну ідеологію, засновану на принципі піраміди васальної вірності, кульмінацією якої стає присяга, яку приносять територіальні князі королю як своєму сеньйорові.

Цей основоположний процес започатковує й інші — похідні від нього. Найвизначнішим на тривалу перспективу стає відвоювання князями в сеньйорів королівських прерогатив. Логіка ієрократії схиляється в бік абсолютизму. Сеньйори — це аристократи, яким недорого коштує об’єднатися та які в об’єднанні стають потужними. Вони зацікавлені в тому, аби протистояти абсолютистським тенденціям, і мають засоби для дієвого опору. З цього процесу повинні утворюватися монархії, більш-менш помірні — залежно від співвідношення сил. Таке становище базується на нестійкому балансуванні між абсолютистським підходом і стримувальним опором і може призвести до визначальних розривів, які відкривають шлях радикально новим підходам. Таким розривом буде перехід до нової конституційної монархії, яку можна демократизувати.

Інший наслідок — це перетворення аристократії на дворянство. За першої феодальної доби аристократи існують, але не як дворянство, що визначається як законно закріплена верства чи спадкоємний стан. Цей перехід стає рухом від відкритості до замкненості, принаймні деякою мірою. Аристократія є радше відкритою за браком політичної сили, здатної закріпити той чи той стан. Загальна ситуація настільки хаотична, що родини й роди зникають у небуття, і виринають нові люди, як, приміром, такий собі Роберт Сильний, убитий 866 р. у сутичці з норманами: це — пращур Капе-тингів, Валуа, Бурбонів. Тенденційна замкненість базується на спадковості та кровних узах і на офіційній позиції. Ця умова передбачає союз дворян проти нових людей за королівської підтримки. Але стратегія королівської влади спрямована на те, аби розмістити у владному апараті свої креатури, унаслідок чого — через певний час — аристократія має бути налаштована проти дворянства. Ситуація стає нестабільною через балансування між самостійною аристократією та дворянством як інструментом королівської влади.

Звернімося ще до одного наслідку процесу — переходу від сільської сеньйорії до сільськогосподарської ренти. На початку XI ст. різко змінилися обставини, які, здавалося б, усталилися за минулі століття: життя буяє, стосунки відновлюються в дедалі ширших масштабах, відроджуються торгівля й міста, розкорчовуються величезні лісові масиви в Європі. Упродовж трьох століть Європа переживає період надзвичайного підйому в мистецтві, думці, економіці, техніці, і можна стверджувати, що це кипіння стало наслідком феодальної квазіанархії, принаймні як умови можливості. Наслідки цього періоду стають вирішальними для сільської сеньйорії. Сеньйоріальні заповідники та майстерні зникають, бо вони вже не рентабельні в економіці, яка повернулася до торгівлі та використовує принцип порівняльних витрат. Сеньйори перетворюються на підприємців, вони теж корчують ліси, будують укріплені містечка та нові міста, прагнуть збільшити свої доходи перед лицем нових витрат. Щоб успішно вести свої справи, їм потрібно залучати й утримувати робочу силу вигідними умовами: головні з них — звільнення з кріпацтва та надання визвольних листів старим і новим селам, які через це перетворюються на комуни та на маленькі самоврядні республіки. Сеньйоріальні права перетворюються на повинності, які сплачуються або грошима, або натурою, але вони сталі, що має заохочувати селян до підвищення продуктивності праці.

У результаті цих процесів зникають майже автаркійні сільські одиниці, а їх місце посідають мільйони сільських господарств, які ведуть селянські сім’ї. Вони можуть бути власниками якихось ділянок, але часто орендують свої господарства у великих землевласників — сільських аристократів чи міських буржуа, стаючи, отож, орендарями або половинщиками. Для майбутнього важливо те, що вони самостійно ведуть свої господарства. Це зовсім маленькі підприємці, охоплені єдиним сильним бажанням — стати власниками свого господарства та розширити його. Мешкають вони скупчено в комуні, парафії чи в селі — поодинокі поселення є винятком, причому зазначені три одиниці мають тенденцію до змішання, хоча так відбувається не завжди й не цілковито. Усі ці процеси ведуть до увічнення аристократичної еліти, що живе зі своєї земельної ренти, і спеціалізується на війні та службі королю, а також до появи, або радше до відновлення, народу вільних селян, які ведуть господарство на власних фермах, самі керують своїми спільними справами, групуючись навколо своєї церкви та свого кюре.

Тепер піднімемося вище й розглянемо ситуацію під політичним кутом зору. Ми спостерігаємо політичну гру з трьома основними дієвцями: князі та владні апарати; самостійна, аристократична еліта й помалу та дедалі більше міська буржуазія; народ селян. У політиці три ділиться на два проти одного. Структура гри дозволяє створювати змінні коаліції, а її склад по-різному спрямовує їх залежно від домінантної загрози. Проти надто сильного князя еліти й народ утворюють альянс, як у Англії. У Франції еліти домінують і нав’язують коаліцію між народом і князем. Рідше й випадковіше траплялося так, що народ видавався загрозливим князеві та еліті. Найвизначнішою подією в цьому плані, яка мала найтривалішу дію, стала Селянська війна в Німеччині з 1525р.

Найвизначнішим результатом еволюції в межах феодалізму й поза ними та результатом, що мав найбільші наслідки, є не-подія: багатополярна нестабільність привела систему гри не до її логічного завершення — імперської монополії, а до олігополярної конфігурації. У