Башлер Жан - Нарис загальної історії

всі наступні періоди на трансполітійній сцені одночасно активно діють від п’яти до семи політій. Це королівства, що виникли з феодального роздрібнення, поліси, створені в проміжках, утворення, які стихійно виникли через ці обставини. Вони звуться Англія, Франція, Іспанія, Швейцарія, Австрія, Богемія, папство, Данія, Швеція, Венеція, Флоренція, Неаполь, Баварія, Пруссія і т.д. Згодом до гри допустять Росію й Туреччину, бо вони розташовані поруч. Ця гра виходить на поверхню впродовж Столітньої війни й спричиниться ще до двох віків жахливих воєн, у тому числі так званих релігійних воєн, доки її не буде інституйовано Вестфальськими договорами у 1648 р.

Чому сталося саме так? Це — не чистий випадок, адже неімперіалізація Європи є даною старою, яку нові обставини реактивували з доби в добу. Новизною модерності з другої половини XV ст. стала олігополярність трансполітії, яка складалася з королівств-політій, дедалі краще окреслюваних чимраз жорсткішими кордонами. Цю новизну можна чітко розгледіти в ретроспективі. З іншого боку, те, що кількість політій-дієвців постійно перебувала в потрібних межах, і те, що ніколи не виринула жодна гегемонічна політія, яка була б потужнішою за коаліцію слабших, слід уважати цілковитою випадковістю. Ці факти не були потрібними, передбачуваними й неминучими: вони суто історична випадковість.

Розділ VII. Європейський шлях

Аномалія неімперіалізації та олігополярності — особливість Європи, якщо порівняти її з досконалістю Китайської імперії, політичною неспроможністю Індії, яку компенсував кастовий режим, і хаотичною розсіяністю азійського ареалу. Як перейти від цієї надзвичайної, але надто загальної особливості до особливостей конкретніших, визначених у такий спосіб, аби можна було показати, що вони водночас наслідки аномалії та уможливлення виникнення загальних явищ? Найпростішим і найнадійнішим було б аналізувати імперії в зворотному напрямку, постулюючи «не-імперію» та зважуючи наслідки, які така ситуація мусила мати для політії та трансполітії, політичного режиму, морфології та цивілізації. Наклавши на Європу таку сітку прочитання та інтерпретації, ми виділимо чотири європейські особливості: королівства, монархії, нації, цивілізацію, яка ґрунтується на діалектиці тем і варіацій.

Королівства

Якщо взяти неімперіалізацію та олігополярність як обмеження, то яких наслідків потрібно очікувати для політій і їхніх історичних здобутків? Які факти можна констатувати? Важливу дію могли б справити три наслідки, які ми в змозі виокремити.

Логіка олігополярної гри визначається тим, що зсередини не може виринути жодна гегемонна політія, яка могла б узяти гору над коаліцією невеликим коштом. Ця логіка зобов’язує раціональних гравців удаватися до оборонної стратегії, де головна мета — не виграти, оскільки це неможливо, а не програти. З цього можна зробити два висновки. Щоб не програти, треба битися, бо ніхто цього за вас не робитиме.

Політія не може задовольнитися тільки тим, що вона існує, вона має бути постійно активним дієвцем на трансполітійній сцені. Цей висновок виглядає невинним, але він веде до виявлення трьох обмежень і їхнього менш очевидного та менш невинного впливу. Перше й дуже сильне обмеження полягає в потребі будь-якою ціною зробити з політії колективного дієвця. За своєю природою, дієвець здатний мобілізувати енергію на службу волі, просвітленої розумом. Щоб стати ефективним дієвцем, колективний дієвець має трансформувати велику кількість енергій, воль і розумів у одне ціле. Таке трансформування ґрунтується на організації та інституціях. Його ніколи не можна здобути остаточно, це — нескінченний процес. Наведене обмеження сильне, і воно може не справити свою дію тільки за надто особливих обставин, оскільки воно визначається змаганням між політіями, а в цьому змаганні йдеться про життя чи смерть політії. Гра, в якій ставкою є життя чи смерть, справляє потужний вплив на гравців, змушуючи їх робити все, щоб життя перемогло смерть. Такий вплив має прямі й конкретні наслідки для політичного режиму та соціальної єдності.

Друге обмеження тонкіше, хоча й не менш сильне. Оборонна стратегія радить не програвати, але не програвати що? Те, що ризикує втратити колективний трансполітійний дієвець, це — свобода в грецькому розумінні слова, незалежність, яка ототожнюється з самим статусом політії та з її виразнішою характеристикою — правом війни й миру. Це обмеження має втілюватися в чіткі тенденції для того, щоб досягти тотожності між уявленнями історичних дієвців про політію та її концептуальним визначенням. За своєю концепцією, політія втілюється й матеріалізується в людях і групах, об’єднаних в якусь цілісність. Із самої цієї концепції не випливає, що політія має займати якусь визначену й окреслену територію. З концептуальної точки зору можливо, щоб елементи цілого були розсіяні в просторі та зв’язувалися один з одним та з цілим через об’єднані мережі. Така схема базується на технічних — ефективні й надійні мережі та зв’язки — і на економічних умовах — низька, якщо не нульова, вартість. Оскільки ці дві умови не були виконані до перетворення модерних часів, то виникає непереборне й несвідоме прагнення спроектувати соціальний простір на певний фізичний простір і ототожнити політію з територією. Зважаючи на те, що будь-яка політія не поодинока, і кожна має своїм головним завданням вижити як політія, то кожна з них спонукається до точного позначення території, з якою вона має ототожнитися, та відмежування її стосовно інших. Кордони між політіями відіграють дедалі більшу роль, отримують чимраз точніші, абстрактні та уявні означення й дедалі більше вважаються непорушними. З цього випливає нове джерело ймовірних конфліктів і воєн, пов’язаних із встановлення кордонів і їхнього порушення.

Третє обмеження змушує дієвців дотримуватися трьох виключних стратегічних напрямків. За одним із них, кожна політія повинна зав’язувати з іншими гнучкі й перемінливі союзи, аби ніколи не опинитися в становищі того, хто програв. Союзи мусять здійснювати раціональний розрахунок співвідношення сил і ставити собі виключною задачею досягнення рівноваги цією спільнотою. Взаємні симпатії, культурна близькість, схожість релігійних чи ідеологічних уподобань, навіть узи спорідненості треба виключати з такого розрахунку — не тому, що їх не можна дотримуватися, а через свою трансполітійну неістотність. Другий стратегічний напрямок вимагає від кожної політії означування себе для самої себе, щоб максимально збільшити можливості захисту. Означення може набувати найрізноманітніших аспектів. Це може бути ототожнення з територією,