Марина та Сергій Дяченко - Печера

Тритан обернувся. Кович здригнувся, зустрівшись з ним поглядом.

— Так, Рамане. Я не думаю — я знаю. І зроблю все, щоб це знання утвердити… Вас чекає розчарування, важкий удар і творча депресія. А потім ви піднесетеся духом і, можливо, порадуєте шанувальників новою «Дівчинкою й воронами»…

— Тритане… Йдіть на фіг.

Він виліз із машини й важко покрокував до входу, важко зайшов у зал, опустився за пульт і мертвим голосом скомандував початок прогону; радист увімкнув музичний фрагмент, і з-за лаштунків вийшла Ліца.

А через десять хвилин Раман уже сидів, нахилившись уперед, напіввідкривши від напруги рота.

Це було ТЕ, ЧОГО ВІН ХОТІВ.

Воно нарешті народжувалося; Ліца вела свою роль невимушено й точно, Алеріш заїкався ледь-ледь, ритм не треба було підтримувати штучно — він народжувався сам.

Зарази, думав Раман, закушуючи губу, захлинаючись принесеною асистенткою кавою.

Які зарази.

Ну нарешті.

Нарешті.

* * *

Вона брела по переходах, безцільно спускаючись з ярусу на ярус, плутаючись у ниточках звуків, у густому плетиві згуків. Круглі вуха на маківці напружено тремтіли. Вона не хотіла ні води, ні моху.

У далеких завулках Печери було тихо, мох глушив кроки, вона почувалася сліпою.

На широких переходах, де занадто багато носів ловило запахи й занадто багато ніг ступало по мисливській стежці, — там вона була видюща, проте яскравий світ був світом смерті, світом ворожим. Вона брела далі й далі, їй траплялися водопої та пасовища, але вона шукала іншого.

Вона сама не знала чого.

Місця, де ниточки звуків усі до єдиної чисті й безпечні? Місця, де тільки шурхіт моху, та шум води, та вовтузіння личинок у мокрих щілинах, і більше нічого?

Місця, де немає скелястого склепіння? Де обриваються ходи, де звуки літають не тонкими шматочками, а широкими хвилями, де, не маючи від чого відштовхнутися, звуки витончуються самі собою?

Вона не знала.

* * *

Паулина відпустка у зв’язку з хворобою закінчилася. Відпустка з нагоди весілля закінчилася теж; Розганяй вирішив, що цілком правильно буде подзвонити особисто й повідомити панні Німробець… тобто пані Тодін, що у відділі є вільне місце третього режисера молодіжних програм. Звісно, пані Тодін ще не має достатнього досвіду й навичок, однак їй потрібна перспектива для росту, а до того ж, платня третього режисера майже в півтора раза вища за асистентську.

Паула подякувала й попросила півдня на роздуми. Їй якось само собою було зрозуміло, що на телебаченні їй більше не працювати. Ледь чи не місяць вона не виходила з дому — становище, спершу нестерпне, здавалося тепер звичним. Шок від усього, що сталося з нею за минулі місяці, перейшов з гострої форми в хронічну. Паула цілими днями не вставала з дивана, гортала журнали й дивилась у вікно.

Повернувся Тритан — заклопотаний більше, ніж завжди; останнім часом вона часто ловила на собі його дивний погляд, ніби й неуважний — та водночас пильний, мовби оцінюючий; їй лишалося тільки гадати, яких заходів щодо неї пропонує вжити Триглав і яким чином йому, Тританові, вдається ці заходи нейтралізувати.

Хоч, можливо, вона давно вже Триглав не цікавить? І в неї просто манія переслідування, легкий психоз?..

Тритан вислухав її мовчки. Вона ні на чому не наполягала й ні про що не просила, а просто переказала розмову з Розганяєм. Тритан сказав без усмішки — останнім часом він узагалі рідко всміхався:

— Я хотів би, щоб ти жила нормально. Повноцінно. Як колись.

Паула всміхнулася. Слова «як колись» її розвеселили.

— Я думав про це, Пауло… І не тільки я про це думав. Ходімо.

Закоханим властиво іноді повертатись на місце, де вони вперше зустрілися. Тому Паула навіть засміялась, коли чорна машина відвезла їх з Тританом у їхнє давнє місце — в Центр психологічної реабілітації.

Перший, хто зустрівся їм на шляху, був Дод Дарнець; Паула прихильно йому кивнула, бо ж якби не Дарнець, який наговорив їй сім мішків гречаної вовни в кафе-скляночці посеред телецентру, якби не та історична бесіда — їхня зустріч з Тританом могла б…

Та ну, сказав у неї всередині глузливий голос Рамана Ковича. Відбулася б, не сумнівайся. Тритан хотів на тебе вийти — і вийшов, а знаряддям його міг служити хоч Дарнець, хоч той лисий експериментатор Борк, та хто завгодно…

— Тритане, це ж ти велів Дарнцеві мене завербувати?

— Я, — відгукнувся він не вагаючись. — У моїй особі — Пізнавальна глава.

Ковичів голос усередині Паули розсміявся.

Однак Пізнавальна глава і не надумала на мені оженитись, докірливо нагадала вона цинікові, що оселився в її душі.

Клятий Кович…

Так. Без кого зустріч з Тританом не відбулася б точно — то це без Рамана. Без лютого саага, який тричі упустив жертву.

— Тритане, а куди ми йдемо?..

Питання запізнилося. Перед ними вже розчинилися білі двері, і в ніс ударив міцний запах лікарні. Паула звично зіщулилася — знову?!

— Ми зробимо просту річ, — Тритан кивнув двом мовчазним чоловікам у білих халатах, і ті жваво почали якісь страшнуваті готування, — на, поглянь…

Він обережно витяг з броньованого сейфа плоску коробочку, всередині якої містилася ампула, а вже всередині ампули плавала в прозорому розчині кулька, схожа на ікринку.

— Це маячок, Пауло. Він постійно передає той самий сигнал у тому самому діапазоні. Ми щомиті будемо знати, де ти перебуваєш. За таких умов тебе викрасти стає, гм, набагато складніше… Тобто це на крайній випадок, бо тебе ж охоронятимуть. Це — обережність, страховка…

— Я маю носити його з собою? — спитала вона, недовірливо розглядаючи вміст ампули.

— Ти носитимеш його У СОБІ, — м’яко поправив Тритан. — Ні, не турбуйся, дискомфорту не відчуєш. Я все зроблю сам.

Через годину вони покинули Центр — Паула крокувала невпевнено, прислухаючись до власних відчуттів, раз у раз торкаючись долонею живота. Вона — лише вогник, що повзе по зеленуватій карті на екрані дисплея. Світлячок…

— Тритане, це ж не на все життя?!

— Авжеж, ні. Що-небудь зміниться, щось придумаємо… А так ти зможеш ходити на роботу. Чудово, скажи?

Чудово, подумала вона гірко. Будь-який школяр має цього «чудово» з горою. Вона сама жила цим, не усвідомлюючи, яке це щастя. Свобода ходити по вулицях. Удень і вночі. І нікому й на думку не спаде, що це може бути небезпечно…

Свого часу Тритан розповідав страшні казки про міста, де з настанням темряви завмирає життя. Де кожен замикається у своєму житлі. Де навіть серед білого дня людина може зіштовхнутися з бажанням гвалтувати й убивати. Різати, як схруль. Шматувати,