Марина та Сергій Дяченко - Печера
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Пауло, ти тепер так і житимеш? Під домашнім арештом?
— Знаєте що, — сказала вона діловито, і йому здалося, що вона його зараз образить. — Знаєте, а чи не ввести вам у спектакль… єгеря. Наче образ долі… як у старому театрі. Щоб він ходив. І всі нехай чекають, що він втрутиться, а він… так до кінця, просто спостерігач…
Коло хвіртки майже безшумно спинилася машина.
— Тоді спектакль вийде про інше, — сказав він здивовано. — Тобто не зовсім про інше, але…
— Тритан приїхав, — повідомила Паула без жодних емоцій.
Тодін ішов, відхиляючи з дороги гілки із зеленими яблуками; Раман напружився. З дна пам’яті виринув спогад про гнучкий канчук в опущеній чорній руці. І це при тому, що Тритан ішов усміхаючись — привітно й широко. Щиро. Патологічно природно, як казала стара гримерка про актора-початківця Алеріша…
Теж мені вершитель доль. Убивця задовбаний. Лицемір.
— Привіт, Пауло, привіт, Рамане, ви, бачу, вже про все поговорили, може, повечеряємо разом? Рамане, як?
Кович демонстративно подивився на годинник:
— У мене о восьмій репетиція… Шкодую.
І встав; а чого він, власне, приїжджав? Щоб вислухати Паулину розповідь про розпороті животи та переламані шиї, щоб дати себе переконати, що от, мовляв, як погано жити без Печери?!
Навіщо йому, самотньому саагові Ковичу, навіщо йому так потрібна химера розуміння й підтримки? Хіба творцеві не личить бути самотнім?..
От навіщо він приїжджав. Щоб допустити, нарешті, у свою свідомість картину світу, в якому над кожним, і над ним, Ковичем, висить тінь єгеря, котрий запросто дотягнеться канчуком до кожного. До кого завгодно. Хоч до Адміністратора, хоч до театрального режисера.
— Рамане, а чи не можна подивитись репетицію? Не сьогодні, звісно, але Паула дуже хоче подивитися.
Тритан стояв на сходинках веранди, гілка яблуні фамільярно лежала в нього на плечі. Треба ж, «Паула хоче подивитися»…
Раман розтяг губи:
— Ви знаєте, я заприсягся акторам, що до прем’єри на репетиціях нікого не буде, крім виконавців та цехів. Жодної живої душі; недавно вийшов скандал через те, що одна самовпевнена дівуля пролізла в зал подивитися, то, знаєте, довелося покарати, і дуже серйозно…
Він говорив і дивився на Паулу; Паула уникала його погляду. Можливо, тому, що занадто близько стояв Тритан.
— Отже, не можна? — уточнив Тритан з тією самою широкою усмішкою.
Раман розтяг губи ще ширше й похитав головою. Чи, може, майнула в нього зла думка, запросити пана Тодіна за сумісництвом на роль єгеря? Нехай ходить зі знанням справи, зі знанням, так би мовити, зсередини?
Ця думка, ймовірно, відобразилася в нього на лиці; Тританові зелені очі раптом посерйознішали:
— До речі, Рамане… Як себе почуває той хлопець, той, що викинувся з вікна?
Чорт, подумав Раман холодніючи.
Річ навіть не в тому, що він не знав, як почуває себе Валь. Скоріше за все ніяк не почуває. Лежить, паралізований, мов колода, але ще не вмер; про Валеву смерть йому б точно повідомили…
Річ була в тому, що Паула напружилась. Питально подивилася не на Рамана — на чоловіка.
— Ти знайшов йому заміну, Рамане?
— Знайшов, — відгукнувся він повільно.
— Зізнайся, Рамане, — Тодін обережно прийняв яблучну гілку зі свого плеча, — ти допікав їм Печерою? Думками, образами, аналізом? У мене були такі пацієнти — самогубство тут далеко не рідкість, повір. Сталеві нерви, як у тебе, — виняток, а не правило; не варто продовжувати в тому ж дусі, Рамане. Бо доведеться робити ще не одну заміну… не вистачить виконавців.
— Який хлопець? — запитала нарешті Паула.
— Нещасний випадок, — процідив Раман крізь зуби. І, смикнувшись, знову глянув на годинник:
— Мені пора.
— Рамане, а хочете, я вас відвезу?
Тритан, як і раніше, стояв на сходах веранди, і в нього була до Ковича розмова. Не призначена для Паулиних вух, і тому для Рамана особливо неприємна.
Утім, хіба він боягуз?
— Дякую, — сказав він з гідністю. — Із задоволенням… Не люблю спізнюватись.
— Режисер на репетицію не спізнюється, — повідомив Тритан серйозно, — режисер затримується… Пауло, я буду через півгодини.
Скоро ж ти розраховуєш повернутися, думав Кович, пробираючись назад по цегляній стежці, вимитій так чисто, що аж щелепи судомило. Піском вони її драїли? Пральним порошком? Що ж там було таке, якщо темну цеглу відмито до такого блиску?!
— Рамане…
— Я вдячний вам, пане Тодін, що ви так цікавитеся театром узагалі і моїми справами зокрема.
Добре було б зачепити його за живе. Щоб машина, яка викочується з провулка на дорогу, хоч раз так добряче смикнулася.
Однак Раман і сам знав, що тут його в’їдливий тон нічогісінько не дасть. Тритан Тодін — аж ніяк не дівчинка Ліца. На жаль.
— Рамане, будьте готові до того, що вистави не буде.
Кович іще всміхався, але губи його раптом стали негнучкі, мов гума на морозі.
Машина минула перехрестя, потім ще одне і, нарешті, зупинилася перед червоним світлофором.
— Тобто? — вичавив нарешті Раман.
— Її закриють з міркувань громадської моралі. Якщо вона вийде така, як ви задумали.
— А ви знаєте, як я її задумав?! Паула…
— Дайте Паулі спокій. Вона для мене не шпигує… якщо ви подумали про це. Невже ви вважаєте, що варто сховатися за серпанковою завісою — і вас уже не видно?! На вас висить смерть цього хлопчика — а він умре, як не сьогодні, то завтра. Ви йдете напролом, не бачачи й не чуючи нічого навколо, не задумуючись, що в разі виходу вистави таких самогубств може бути тисяча… Десятки тисяч… Людина не може вдень думати про Печеру! Це руйнує психіку, як ви не розумієте?!
— Моя психіка й досі ціла, — сказав Раман з сумом.
— Чи надовго?
Якийсь час у салоні машини стояла мертва тиша. Потім Кович зумів розтиснути зціплені зуби:
— Ви мені погрожуєте, єгере?
— А ви думаєте, я не маю для цього підстав?
Я боюся, подумав Раман здивовано. Я справді його боюся… І мій сааг теж боїться.
— За моєї пам’яті, — сказав він глухо, — з міркувань суспільної моралі виставу забороняли лише раз, у театрику-студії «Еротіада»… Там у ході п’єси відбувалося згвалтування дівчини павіаном, причому павіан, здається, був справжній… з цирку…
Тритан мовчав. Машина котилася по бруківці вниз — до театру залишалося три квартали й дві хвилини їзди.
— Рамане… ви чудовий режисер. Ви можете зробити нам усім таку гидоту… ну якого чорта ви змушуєте мене опускатися до цих погроз?!
— Ви справді зламали людині в’язи, жбурнувши головою об землю?
Машина повернула, об’їхала клумбу й акуратно пригальмувала перед службовим входом. Двадцята нуль-нуль.
— Тритане, ви справді думаєте, що світ, де сааги вночі не
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Печера», після закриття браузера.