Марина та Сергій Дяченко - Печера

Утім, якщо чесно, Клора — тільки епізод. Він, Раман, сам винен. Не з усіма можна собі дозволяти саажаче ставлення.

Ліца впіймала його похмурий, глузливий погляд — і втягла голову в плечі.

Він закінчив репетицію на годину раніше. Вечірню було призначено на восьму — Раман спеціально пересунув її на пізніше, щоб вивільнити день. О шостій він мав призначену зустріч.

А до шостої треба було зробити важливу, дуже важливу справу. Справу, від якої знову ж таки залежить доля спектаклю.

Реанімувати Ліцу.

Вона злякалась, коли він викликав її до себе в кабінет; треба було спровокувати її на істерику. Розкрити нарив.

І він заговорив сухо й відчужено про те, яка на ній відповідальність, про те, які в актриси мають бути міцні нерви, і про те, який він, Раман, розчарований. Ліца не хоче бути актрисою. Ліца дозволяє собі дивну поведінку; Раман засмучений, що не взяв на цю роль ту ж таки Клору Кобець, та б упоралася напевно…

Ліца розкололася через п’ять хвилин. Вона й так перебувала в стані хронічного стресу — «через цю пісюху старий гад викинув Клору»… Якийсь час їй вдавалося стримувати сльози, а потім сталося те саме, що й тоді, в залі, — вона сіла з лави на підлогу, затуляючи лице руками, не в змозі дихнути від ридань.

Раман зціпив зуби. Повільно полічив до десяти.

Потім підійшов і сів на підлогу поруч з Ліцою. Обережно обійняв її за плечі й погладив по голові. І попросив заспокоїтись. І пообіцяв, що все буде добре. Усі талановиті люди ранимі, а вона, Ліца, дуже талановита й дуже ранима.

Вона була худа. З теплими зворушливими ребрами, з тонкою шиєю, покритою пушком. Вона пахла дитячим потом і якимись дуже дорослими, для в’янучих жінок, парфумами.

Він клявся, що лаяв її тільки для її ж, Ліциного, добра. До талановитих людей треба бути особливо вимогливим.

Вона затихла, притискаючись до нього й здригаючись, — тоді він дуже обережно витер їй обличчя своєю хусточкою й спитав, чи вона обідала, і питання було риторичне, бо коли ж їй було обідати.

Вони вийшли з театру разом, Ліца винувато моргала мокрими віями, крокуючи крізь погляди; на очах у всього театру Раман урочисто завів її у двері кафе навпроти, проте в кафе було людно й гамірно, і тому вони вийшли через другий вхід, і Раман зловив машину.

Бідна дівчинка була в стані шоку.

Він невпинно говорив — про Скроя, про «Першу ніч», про свої задуми; йому не треба було напружуватися — про це він міг балакати без угаву не одну добу. Він перебирав у пам’яті фрагменти репетицій, він вражав її тонким аналізом деталей, та, власне, не має значення, про що він говорив, наливаючи їй крижаного вина з холодильника, пригощаючи грудинкою і шпротами, а потім лагідно тягнучи в спальню.

Вона йому подобалась. Він був у неї закоханий.

Бо ж вона була частиною його спектаклю.

Рівно о шостій вечора він, як і було домовлено, передзвонив Паулі.

— Я не зможу приїхати, — сказала вона винувато. — Але, можливо, ви приїдете до нас?

Кович пересмикнувся від цього «до нас», однак переборов себе. Зрештою, не боїться ж він пана Тритана Тодіна?!

Паула продиктувала адресу, й це виявилося досить далеко. Не було часу наводити в квартирі порядок; він подумав мимохідь, що все на краще. Буде краще, якщо Паула не побачить на поличці у ванній забутий Ліцою гребінець, а на горі сміття у сміттєвому відрі порвану пачку від презерватива. Тобто, звісно, ніхто не забороняє їй на все це дивитись, але ж Паула й так переконана, що Кович — цинік…

Обіймаючи тонку Ліцу, він якусь коротку мить був щасливий. У нього навіть майнула думка: а к чорту все це, хай воно горить синім вогнем, він має право на людське життя, на родину, дурниці, що вона вдвоє молодша, більше встигне народити дітей, а сцена — та ну її, навіщо заміжній жінці це собаче життя…

Ліца обмирала в його обіймах. Він цілком щиро шепотів їй, яка вона красуня й геніальна актриса, а з його допомогою стане ще й зіркою, він повторював слова, багато разів сказані до нього, навіть ним самим колись уже вимовлені, але повторював щиро й ніжно, щедро вкладаючи в кожну банальну тираду по великому шматку душі. Ліца плакала.

Потім він краєм ока піймав циферблат годинника на стіні навпроти. Обережно вивільнився з обіймів засинаючої жінки, босоніж пішов на кухню і, як був, голяка зварив собі кави. Кавовий запах витверезив його; повернулася здатність до іронії, він знову став собою.

Ну чому, за яким законом природи саага вічно тягне до царн?!

За п’ять хвилин шоста вона вислизнула з його квартири — розгублена, з непевною усмішкою на тонких губах. Вона йшла в театр, розім’ятися, попрацювати перед репетицією — так він їй велів; вийшовши на балкон, він стежив за нею, поки вона не сховалася за рогом. Потім повернувся в кімнату й подзвонив Паулі.

* * *

…Ще хвилин п’ять він ждав, що вона продовжить, проте Паула мовчала, мерзла, натягаючи на коліна просторий светр, і Раман зрозумів, що це все. Розповідь закінчено.

Дивлячись на Паулу, він теж потихеньку мерз. На веранді від її слів висів холод; Раман усвідомлював: про щось подібне він замислювався й раніше. Тепер замислюватися пізно — за Паулиною спиною мовчки стоять факти. Голі — й дивовижні у своїй голизні. Виставка виродків.

— Це так званий самостріл, — сказала Паула, дивлячись убік, у садок. — Вони беруть промислову вибухівку й виготовляють зброю, яка вбиває на відстані. Тритан… — вона затнулася, — Тритан каже, що можливо виготовити зброю масового вбивства всього живого в радіусі ста метрів…

— Пауло… а що, приємніше вмирати тихо й мирно, уві сні?

Вона смикнулася:

— Не перебільшуйте… У вас манія переслідування. Особисто мені подобається місто, де по вулицях не бродять маніяки; особисто мені подобається, що Триглав здатний дотягтися до будь-якої сволоти. Я — що, я законів не порушувала…

Раман не повірив своїм вухам:

— І це говориш ти, яку вже двічі збиралися вбити?!

— Але ж не вбили! — голос її зірвався. — Вони панікували, вони ж просто люди, вони занадто добре знають, що таке…

Вона замовкла, напружено дивлячись повз Рамана чорними розширеними зіницями. Щось таке вона бачила в той вечір, там, на пом’ятій галявині; там, де покручені кущі й чисто вимита доріжка справили на візитера Рамана гнітюче враження. Наче над ними висів, не даючись вітрові, запах. Дуже поганий