Саймон Бекетт - Записано на кістках. Друге розслідування, Саймон Бекетт

— Чому, заради бога? Що сталося? — запитав Броуді, але все одно заходився відмикати наручники.

— Він їх не вбивав, — сказав я, спонукаючи його поспішити. Наша величезна помилка розкривалася із жахливою ясністю. — Вбивала Ґрейс. Він просто захищав її.

— Ґрейс? — недовірливо повторив Броуді. — Його дружина?

На побитому обличчі Стракана промайнув вираз ненависті до себе.

— Ґрейс мені не дружина. Вона моя сестра.

27

Подорож назад до «рендж-ровера» була жахіттям.

Град ущух, але схил гори був усіяний білими крупинками льоду. Вони повільно розтавали, перетворюючи схил на ковзанку, де не було за що вчепитися. Світло тьмяніло, а вітер, який намагався сповільнити наш підйом на вершину, тепер гнав нас униз, роблячи спуск ще небезпечнішим.

Оглядатися назад — найжорстокіша розкіш. Наша здогадка була правильною, і водночас ми жахливо помилилися. Зловмисник у медпункті, розбите радіо на яхті та напад на Ґрейс — усе це був Стракан. Він стежив за нами з першого дня, коли ми прибули на острів, стежив за нашими пересуваннями, часом навіть саботував нас. Але для того, щоб захистити сестру, не себе. Він не був убивцею.

А вона була.

Мені стало погано від думки про те, скільки часу ми втратили. Єдиним слабким джерелом надії було те, що Стракан взяв із собою обидва комплекти ключів від машини, навмисно залишивши Ґрейс у будинку після того, як дізнався, що вона зробила з Меґґі. Якби вона хотіла потрапити до селища, їй довелося б іти пішки. Попри це, минуло стільки часу, що вона вже встигла б туди дістатися. Я переконував себе, що Ґрейс могла не відразу піти до готелю, але сам собі не вірив. Ми з Броуді покинули її вкрай збентеженою. Такий стан міг пере­творитися на гнів майже миттєво. На всі запитання без відповіді доведеться почекати. Наразі нашим пріоритетом було зв’язатися з Елен і Анною, а не з Ґрейс.

Якщо ми не спізнилися.

Ми не розмовляли, спускаючись з гори. На це не було ні часу, ні дихання. Вибравшись на рівнішу поверхню, ми помчали, спотикаючись, без розмов, тільки хрипко відхекуючись. Стракан був найсильніший, але біг, стискаючи рукою бік, і я подумав, що на додачу до інших травм у нього можуть бути зламані ребра.

Фрейзер бачив, як ми наближаємося. Він чекав у «рендж-­ровері» із запущеним двигуном і обігрівачем, що було для нас справжнім благословенням. Побачивши закривавлене обличчя Стракана, він люто всміхнувся.

— Хтось упав зі сходів, еге ж?

— До готелю. Миттю, — видихнув Броуді, впавши на переднє сидіння. — Потрібно негайно знайти Елен.

— Чому, що…

— Просто їдьте!

Фрейзер увімкнув передачу на «рендж-ровері» та з гуркотом помчав до селища. Долаючи задишку, Броуді розвернувся до Стракана.

— Говоріть.

Побите обличчя Стракана було не впізнати. Розплющений перебитий ніс, щока під майже закритим оком потемніла й розпухла. Мабуть, він відчував сильний біль, але не подавав знаку.

— Ґрейс хвора. Це моя вина, а не її, — глухо сказав він. — Тому я не планував повертатися з гори. Коли я помру, вона більше не буде загрозою.

— Чому вона взагалі становить загрозу? — запитав Броуді. — Ви ж її брат, заради бога! Чому вона це робить?

— Її брат? — вигукнув Фрейзер; машину занесло, коли він різко крутнувся на повороті.

Ніхто йому не відповів. Стракан мав вигляд людини, яка дивиться в безодню, створену власноруч.

— Тому що вона ревнує.

Ми мчали повз безплідний краєвид, та майже його не помічали. Я першим спромігся щось сказати.

— Вона вбила Меґґі, тому що ревнувала? — недовірливо запитав я.

Закривавлений рот Стракана смикнувся. Він мляво погойдувався разом із рухом автомобіля, навіть не намагаючись триматися.

— Я не знав, що вона це зробила, але вона повер­нулася вся в крові. Меґґі двічі дзвонила до мене, хотіла зустрітися для інтерв’ю. Спершу Ґрейс могла не помітити, але не вдруге. Вона вдала, ніби бачила когось за вікном, і я мусив вийти з дому, а вона тим часом всунула записку в пальто Меґґі — призначила зустріч. Навіть взяла мою машину, щоб Меґґі подумала, що це я.

«Отже, — подумав я, — та тривога таки була фальшивою. Тільки влаштувала її саме Ґрейс, а не Стракан».

— Ви маєте зрозуміти, як це було. — У голосі Стракана вперше пролунав відтінок благання. — Коли ми росли, нас було лише двоє. Мати померла, коли ми були маленькими, батько більшість часу був у роз’їздах. Ми жили в окремому маєтку з охоронцями та приватними вчителями. Ми знали тільки одне одного.

— Продовжуйте, — наказав Броуді.

Стракан опустив голову. Волога пітьма броха все ще обіймала його, змішуючись із запахом затхлого поту й крові.

— Коли мені було шістнадцять, якось увечері я напився й пішов до кімнати Ґрейс. Немає сенсу пояснювати, що сталося. Це було неправильно, і це була моя вина. Але ніхто з нас не хотів зупинятися. Це стало… нормою. З віком я думав покінчити із цим, але потім… Ґрейс завагітніла.

— Викидень, — сказав я, згадуючи його одкровення у вітальні. Здавалося, це було сотні років тому.

— Це був не викидень. Я змусив її зробити аборт. — Тепер, безсумнівно, у його голосі були як біль, так і сором. — У нелегальній клініці. Виникли ускладнення. Ґрейс мало не померла. Вона ніколи не зізнавалася, хто був батьком, навіть коли їй сказали, що вона більше не матиме дітей. Але після цього вона змінилася. Стала нестабільною. Вона завжди мала власницький характер, але тепер… Коли батько помер, я намагався по­кінчити з нашими стосунками. Я сказав Ґрейс, що все скінчилося, почав зустрічатися з іншою дівчиною. Я думав, що вона це прийме. Не прийняла. Вона пішла до тієї дівчини й зарізала її.

— Господи Ісусе, — тільки й сказав Фрейзер.

Шини забуксували на мокрій землі, коли він кинув машину в новий поворот. Сержант їхав так швидко, як міг на звивистій дорозі, але нам це здавалося недостатнім. Стракан провів рукою по обличчю, не звертаючи уваги на свої травми.

— Ніхто не підозрював Ґрейс, але вона навіть не намагалася обманути мене. Сказала, що не хоче, щоб я зустрі­чався з кимось іншим. Ніколи.

— Якщо ви знали, що вона небезпечна, чому не сказали поліції? — запитав я, тримаючись за верхній поручень — машина раптово наїхала на яму.

— І дозволити, щоб усі про все дізналися? —