Саймон Бекетт - Записано на кістках. Друге розслідування, Саймон Бекетт

що він нападе на мене, а тоді лють немов витекла з нього. Задихаючись, він припав до стіни. Напад минув.

Я став навколішки біля Стракана. Він був закривавлений і ошелешений, але живий.

— Як він? — запитав Броуді, затамувавши подих.

— Буде жити.

— Більше, ніж заслуговує, виродок. — Але в його словах не залишилося енергії. — Де Фрейзер?

— Повернувся до машини. Не зміг здолати гору.

Я озирнувся в пошуках ножа. Той лежав біля стіни. Я підібрав його в пакет для заморозки, які в мене ще залишилися. Це був складаний рибальський ніж, лезо завдовжки п’ять дюймів. Досить великий.

Я дивився на нього, і щось заворушилося в глибині мого розуму. Що? Що не так?

Броуді простягнув руку.

— Я подбаю про це. Не хвилюйтеся, не використаю його проти нього, — додав він, коли я завагався.

Набридливе відчуття, що я чогось не помічаю, турбувало мене, поки я їх обходив. Стракан застогнав. Броуді сунув ніж у кишеню.

— Допоможіть підняти його, — попросив я.

— Я впораюся, — видихнув Стракан. Ніс у нього був зламаний, голос звучав глухо й закладено. Я все одно підійшов. Броуді теж. Я побачив, що колишній поліціянт видобув пару наручників, лише коли він заламав руки Стракана за спину.

— Що ви робите?

— Сувенір на честь виходу на пенсію, — пояснив він, застібаючи наручники навколо зап’ясток Стракана, — назвімо це громадським арештом.

— Я не тікатиму, — сказав Стракан, не намагаючись опиратися.

— Звісно ні. Не втечете. Вставайте. — Броуді грубо підняв його на ноги. — Що не так, Стракане? Не будете заявляти про свою невинність? Наполягати, що нікого не вбивали?

— Це мало б значення? — глухо запитав той.

Броуді наче здивувався — мабуть, не очікував, що той так легко здасться.

— Ні. — Він штовхнув його до входу. — Виходьте.

Я проскочив за ними й закліпав очима, вийшовши на денне світло. Від морозного вітру мені перехопило подих. Я підійшов оглянути Стракана. Від його обличчя залишилося криваве місиво. Кров і слиз розмазані, одне око запливло. З вигляду опухлої щоки я здогадався, що зламано не тільки ніс.

Я намацав у кишенях серветку й спробував зупинити кров.

— Нехай він нею стече, — кинув Броуді.

Стракан видав пародію на усмішку.

— Колись такий гуманний, Броуді?

— Ви зможете спуститися? — запитав я його.

— У мене є вибір?

Ні в кого з нас не було. Не тільки Стракан був у поганій формі. Підйом і боротьба вплинули на Броуді. Його обличчя посіріло, у мене вигляд, мабуть, був не кращий. Плече пульсувало болем, я тремтів на вітрі, який розривав моє обгоріле пальто, наче крижаними ножами. Нам усім потрібно було якнайшвидше зійти з відкритого схилу гори.

Броуді штовхнув Стракана.

— Вперед.

— Спокійно, — сказав я йому, бо Стракан мало не впав.

— Не витрачайте свого співчуття. Він би вбив вас там, якби мав шанс.

Стракан глянув на мене через плече.

— Я не хочу співчуття. Але я вам ніколи не загро­жував.

Броуді пирхнув.

— Так, правильно. Ось чому ножа тримали.

— Я прийшов сюди, щоб убити себе, а не когось ­іншого.

— Прибережіть ці казки для себе, Стракане, — грубо сказав йому Броуді, підштовхуючи його вниз схилом.

Але відчуття, що із цим щось не так, що мені чогось бракує, було сильнішим, ніж будь-коли. Я хотів почути, що скаже Стракан.

— Я не розумію, — сказав я. — Ви вбили трьох людей. Чому раптом вирішили вбити себе саме зараз?

Розпач на його обличчі здавався справжнім.

— Тому що достатньо людей померло. Я хотів бути останнім.

Наступний штурхан Броуді кинув його на коліна на вкриту градом траву.

— Брехливий виродок! Твої руки в крові, а ти тут про таке розводишся? Боже, я мав…

— Броуді! — Я миттєво став між ними. Він тремтів від гніву, вся його лють була зосереджена на чоловікові, що стояв перед ним на колінах. Доклавши видимих зусиль, він змусив себе розслабитися. Кулаки старого інспектора стиснулися, він відступив.

— Гаразд. Але коли я чую оту жалість до себе, після всіх зруйнованих життів. І Елен…

— Я знаю, але все скінчилося. Нехай зараз цим зай­мається поліція.

Броуді довго, тремтливо вдихнув, кивнув на знак згоди. Стракан втупився в нього.

— А що з Елен?

— Не намагайтеся заперечувати, — гірко сказав ­йому Броуді. — Ми знаємо, що ви батько Анни, допоможи їй бог.

Стракан зірвався на ноги. Він аж тремтів, наче мусив негайно діяти.

— Як ви дізналися? Хто вам сказав?

Броуді холодно подивився на нього.

— Не такі ви хитрі, як здається. Меґґі Кесіді дізналася. Та й усі на острові про це шепотіли.

Стракан захитався, як від удару.

— А Ґрейс? Вона знає?

— Це найменша з ваших турбот. Після всього…

— Вона знає?

Його гарячковість вразила нас обох. Я відповів, відчуваючи, як починає розквітати жахливе побоювання.

— Випадково. Вона випадково почула.

Стракан сахнувся, вражений.

— Треба негайно повернутися в селище.

Він рушив уперед, Броуді схопив його.

— Нікуди ви не підете.

Стракан струснув його руку.

— Відпустіть мене, клятий ідіоте! Боже, ви не уявляєте, що накоїли!

Мене переконав не його гнів, а те, що було в його очах. Страх.

І відразу я зрозумів, що мене хвилювало. Чому мене збентежив вигляд ножа. Стракан сказав: «Я їх усіх зарізав, як свиней!». Нудотний, огидний образ, що мав перетягнути на себе увагу, а надто після жахливих порізів на обгорілому тілі Меґґі й плям крові в машині. Попри те що Меґґі було вбито ножем, зарізано в прямому сенсі, інші жертви загинули в інший спосіб. Тож або Стракан не мав на увазі того, що сказав, або…

Боже мій. Що ми наробили?..

Я намагався говорити спокійно.

— Зніміть з нього наручники.

Броуді витріщився на мене як на божевільного.

— Що? Я не збираюся…

— У нас немає на це часу! — втрутився Стракан. — Нам потрібно повернутися! Негайно!

— Він правду