Саймон Бекетт - Записано на кістках. Друге розслідування, Саймон Бекетт

каменів відвалилася від внутрішньої стіни, утворивши невелику западину. Усередині стояв недопалок свічки, оточений брудно-жовтими патьоками затверділого воску незліченних попередників. Я знайшов схованку Стракана. Але де сам Стракан?

Я випростався, і сіре світло, що йшло від входу, раптом потьмяніло. Я обернувся, серце закалатало. Чиясь постать вийшла з тіні позаду мене.

— Привіт, Девіде, — сказав Стракан.

26

Я не відповів. Здається, мозок повністю заблокував мені здатність говорити чи рухатися. Стракан зробив крок від стіни, тож його силует з’явився в проході.

У руці він стискав ніж, лезо виблискувало на тьмяному світлі.

— Знову вдалося знайти дорогу сюди, так? Я казав, що тут цікаво.

Його голос відлунював від стін броха. Він не наближався, але стояв між мною та єдиним виходом. Я на­магався не концентрувати погляду на ножі. Наше дихання парувало в маленькій камері. На мене дивилися очі загнаної істоти, звіра, якого переслідують мисливці. Темна щетина здавалася синьо-чорною на тлі блідого обличчя.

Він похилив голову, прислухаючись до вітру, що завивав надворі.

— Ви знаєте, що означає «Бін-Туїрід»? Гельською мовою це «Гора, що стогне». Досить влучно, я вважаю.

Він розмовляв невимушено, ніби прийшов сюди на прогулянку. Провів рукою по кам’яній стіні. Другу, ту, що тримала ніж, притиснув до себе.

— Ця споруда не така стара, як керни. Ймовірно, їй лише тисяча років або близько того. Такі брохи є на всіх островах. Я все міркую, чи цю вежу було побудовано тут через керни чи всупереч їм. Навіщо будувати сторожову вежу на цвинтарі? Хіба що вони могли спостерігати за мертвими. Як ви гадаєте?

Коли я не відповів, він легко всміхнувся.

— Але я не думаю, що ви тут через археологічний інтерес, правда?

До мене повернувся голос.

— Меґґі Кесіді мертва.

Він усе ще вивчав тверде каміння.

— Я знаю.

— Ви вбили її?

Стракан якусь мить стояв, спершись рукою на стіну. Потім опустив руку, зітхнув.

— Так.

— А Дункана? А Дженіс Дональдсон?

Ім’я повії не викликало здивування. Він лише кивнув, і всі останні сумніви, які я мав, зникли.

— Чому?

— Це важливо? Вони мертві. Їх уже не повернеш.

Він ніби зморщився. Я думав, що маю ненавидіти його, але почувався понад усе збентеженим.

— У вас мала бути причина!

— Ви б не зрозуміли.

Я намагався розгледіти в його очах ознаки божевілля. Але вони були просто втомлені. І сумні.

— Дженіс Дональдсон вас шантажувала? Вона погрожувала розповісти Ґрейс?

— Не вмішуйте до цього Ґрейс, — попередив він раптово жорстким голосом.

— Тоді скажіть мені.

— Так, вона мене шантажувала. Я трахав її, і коли вона зрозуміла, хто я, стала жадібною. Тож я вбив її. — Він говорив мляво, наче все це насправді його не стосувалося.

— А як же Дункан і Меґґі?

— Вони стали на заваді.

— І все? Ви вбили їх лише за це?

— Так, лише за це! Я їх усіх зарізав, як свиней, і отри­мав від цього кайф! Тому що я хворий збочений виродок! Це те, що ви хотіли почути?

У його голосі звучало презирство до самого себе. Я намагався говорити рівно:

— То що тепер?

Поки точилася ця химерна розмова, я спробував повільно витягти поранену руку з пов’язки під пальтом. Навіть якби мені це вдалося, я мав небагато шансів, якби він напав на мене, але з однією рукою — взагалі жодних. Стракан стояв між світлом, що йшло від входу, і тінню.

— Це питання, чи не так?

— Не робіть собі ще гірше, ніж є, — сказав я з упевненістю, якої не відчував. — Подумайте про Ґрейс.

Він ступив крок до мене.

— Я сказав не вмішуйте її!

Я змусив себе лишитися на місці, переборовши імпульс відступити.

— Чому? Ви напали на неї! На власну дружину!

У його очах був справжній біль.

— Вона заскочила мене зненацька. Я був у домі, коли ви втрьох зайшли. Здогадався, навіщо ви тут, і знав, що ви повернетеся. Я лише хотів завадити вам скористатися радіо на яхті, дати собі більше часу все обдумати. Але клятий пес знав, що я там, і коли я почув, що Ґрейс захо­дить у рубку… Я просто розвернувся і вдарив її ззаду. Я не хотів завдати їй болю, але не можна було видати себе!

— Отже, ви все влаштували? Провели її через усе це?

— Я зробив те, що мав зробити! — У його голосі відчувався сором. Я рушив далі, відчуваючи перевагу.

— Вам не втекти із цього острова, ви ж розумієте?

— Напевно, так. — На його обличчі грала якась дивна усмішка. Мені стало холодно від цього видовища. — Але я також не збираюся здаватися.

Він підняв ніж. Лезо виблискувало сріблом, він зацікавлено розглядав його.

— Ви хочете знати, чому я сюди прийшов? — почав він, але я так і не почув його причини.

Раптом ззаду в нього влетіла громіздка фігура. Почувся брязкіт, ніж вилетів з руки Стракана, мене відкинуло до стіни. Біль пронизав плече, кам’яна кладка здригнулася під ударом. У плутанині тіней Стракан і ще одна постать борсалися на підлозі. У напівтемряві я розгледів кремезні риси Броуді. Стракан був молодший і спритніший, але перевагою старшого чоловіка були зріст і вага. Притиснувши всім тілом, Броуді вдарив кулаком в обличчя Стракана. Затріщали кості. Броуді вдарив його знову. Стракан обм’як ще до того, як Броуді вдарив його втретє. Я думав, що той зупиниться, але ні. Він бив і бив, вкладаючи всю силу в удари.

— Броуді!

Ніби не чув. Стракан більше не чинив опору, і коли Броуді знову здійняв кулак, я схопив його за руку.

— Ви вб’єте його!

Він відмахнувся від мене. У світлі, що линуло від входу, я бачив на його обличчі похмурий намір і знав, що його охопило божевілля. Я відштовхнувся від стіни, кинувся на нього, спробував відірвати від непорушного Стракана. Вогонь пронизав поранене плече. Броуді спробував вивільнитися з моїх рук, але біль розлютив мене.

Я штовхнув його у відповідь.

— Ні!

На мить я подумав,