Саймон Бекетт - Записано на кістках. Друге розслідування, Саймон Бекетт

Броуді дивився на каністру, випнувши щелепу.

— Ходімо перевіримо човен.

Яхта була незамкнена. Стояла такою ж, якою ми її лишили, уламки розбитої приладової панелі досі лежали на підлозі. Але Стракана на борту не було.

— Так де ж він, чорт забирай? — люто запитав Фрейзер, коли ми стояли в каюті, що хиталася на хвилях. — Покидьок може бути де завгодно.

Але навіть коли він це сказав, я знав, що було лише одне місце, куди може піти Стракан. Поглянув на Броуді й побачив, що він теж це зрозумів.

Він був на горі. Біля могильників. Шторм руйнував сам себе. Фронт, що спустився від Полярного кола, набрав швидкість і силу, перетинаючи Північну Атлантику. Поки він досягне основної частини Великої Британії, його стихійна лють буде вичерпана, розірвана власним нестерпним насильством.

Однак на Руні вона досягла свого піку, переростаючи в божевілля, ніби прагнучи вирвати крихітний острів із коріння моря. Коли ми підіймалися відкритими схи­лами Бін-Туїріду, вітер, здавалося, подвоїв свою силу.

І температура різко впала. Крижаний дощ перетворився на град, білі камінці підстрибували й ковзали під ногами, били в мій капюшон, мов жмені гравію.

Ми залишили машину на дорозі, якомога ближче до підніжжя гори, й рушили вперед. Було ще світло, але видимість погана, полудень уже минав. До перших сутін­ків залишалася ще година, щонайбільше дві. Коли настане темрява, перебування на горі дуже швидко перетвориться з небезпечного на смертельне. Попри навантаження, руки, ноги й обличчя в мене заніміли від холоду, поранене плече пекло тупим болем, що набирав сили. І найгірше: ми мали лише туманне уявлення про те, де саме розташовані могильники. Коли я, наосліп і спотикаючись, ліз сюди, приваблений вогнем Стракана, коли марив від виснаження й болю, була глупа ніч. У денному світлі схил гори здавався химерним нагромадженням каменюк та урвищ. Його всипані камінцями схили рясніли утвореннями, які могли бути як природними, так і штучними.

— Ніколи раніше тут не був, — важко проговорив Броуді. — Але не думаю, що могильники десь далеко. Це не забере багато часу. Якщо підемо прямо вгору, обов’язково дістанемося до них.

Я не був такий упевнений. Схил був зрадницький, із кам’яними осипами, не видно ні найменшої стежечки. Ми були змушені прокладати власний маршрут, часто опиняючись перед скелями, які доводилося перела­зити чи обходити. Якщо йому вдалося самотужки донести мене звідси вночі, Стракан був явно сильнішим, ніж здавався.

І небезпечнішим.

Ми йшли прямо на вітер, зігнувшись майже вдвічі від напруги. Починали шлях близько один до одного, але коли крутий схил узяв своє, роз’єдналися. Броуді рішуче пішов далі, я заледве втримував рівновагу з перев’язаною рукою. Однак Фрейзеру було найважче. Через надмірну вагу та відсутність навички сержант важко дихав і відставав із кожним кроком.

Я думав погукати його й відпочити, коли ззаду почувся шум. Озирнувшись, я побачив, що Фрейзер упав. Сипке каміння маленькою лавиною оточило його, він ковзав униз, чіпляючись руками й колінами. Сержант ледь тримався, ковтаючи повітря ротом, надто виснажений, щоб підвестися.

Попереду нас Броуді ішов далі, не знаючи, що відбувається.

— Броуді! Зачекайте! — крикнув я, але вітер відніс мої слова.

Я поспішив назад до Фрейзера. Підхопив його під руку й спробував підвести на ноги. Нерухома, мертва вага.

— Дайте мені хвилину… — видихнув він.

Але я бачив, що хвилина чи навіть більше нічого не змінить. Він не міг іти далі. Я знову пошукав поглядом Броуді й побачив, що він майже загубився під градом. Раптовий порив вітру кинув мені у вічі уламки льоду, змусивши відвернути обличчя.

— Ви зможете повернутися до машини? — запитав я, притуливши рота до його вуха, щоб він почув мене через вітер.

Він кивнув, важко дихаючи.

— Ви впевнені?

Він роздратовано відмахнувся. Я залишив його й поспішив за Броуді. Тепер я його взагалі не бачив. Уривчасто дихаючи, я намагався наздогнати відставного інспектора. Тримав голову опущеною, дивлячись у землю прямо перед собою, — почасти щоб захистити обличчя від ударів вітру, але здебільшого тому, що я був надто втомлений, щоб триматися прямо. Щоразу, коли я дивився вгору, сподіваючись угледіти Броуді, град вкривав схил попереду, як сітка на екрані телевізора. З-під ноги вискочив камінь, і я впав на одне коліно. Втягнув повіт­ря, не знаючи, скільки ще зможу пройти.

— Броуді! — крикнув я, але єдиною відповіддю було виття шторму.

Я знову підвівся на ноги. Місце було надто відкрите, щоб на ньому залишатися. Мені довелося вирішити, чи продовжувати підйом, чи спускатися слідом за Фрейзером. Але стоячи там, я зрозумів, що кам’яні купи поруч були на диво симетричні. Я настільки зосередився на тому, щоб наздогнати Броуді, що не звертав уваги на навколишній ландшафт.

Я стояв серед могильників-кернів.

Але Броуді не було й сліду. Я сказав собі, що він не міг їх проминути, що він би не пройшов не помітивши, хоча сам їх ледь не пропустив. Коли я озирнувся, шукаю­чи його, вихор вітру розбив стіну граду, наче завісу відсунув. Це тривало лише мить, але я встиг побачити велику кам’яну споруду вище схилом.

Мої черевики ковзали вкритим градом підйомом, прорізаючи колії в розмоклій дернині, поки я наближався до руїн вежі. Споруда була схожа на круглу кам’яну хатину, частково завалену. Перед нею темніли залишки багаття. Попіл був холодний, уже наполовину вкритий градом, але дивлячись на нього, я уявив полум’я, що здіймалося вгору, і пригадав постать у капюшоні, яка з’явилася у світлі багаття тієї ночі, коли я загубився на вересовищі. Слова Стракана відгукнулися в моїй пам’яті:

«Брох — гарне місце для роздумів… Мені подобається думка, що хтось сидів там біля багаття дві тисячі років тому. Сидиш там і наче підтримуєш традицію».

Я озирнувся, не особливо сподіваючись побачити Фрейзера чи Броуді, але все одно сподіваючись. Але я був єдиною живою душею на схилі гори.

Затуляючись від вітру, я наблизився до хатини. Пере­ді мною зяяв вхідний отвір. Я вдивлявся в нього, намагаючись почути, чи є хтось усередині. Але бачив лише темряву. «Просто зроби це». Присівши, я пірнув у низьку арку.

Тиша огорнула мене, наче ковдра, вітер зник. Було непроглядно темно, повітря обважніло від суглинку та віків. Усередині було тісно, я ледь зміг випростатися. Але на мене ніхто не напав. Коли очі звикли до темряви, я розгледів холодні кам’яні стіни та голу землю під ногами. Що б це не було, здавалося, споруда стояла порожньою і безлюдною тисячоліттями.

А тоді краєм ока я помітив маленьку бліду пляму. Нахилився, щоб роздивитися. Частина