Саймон Бекетт - Записано на кістках. Друге розслідування, Саймон Бекетт

не тільки власна яхта, а ще дюжина інших човнів, на яких він може втекти. Ми не вгледимо за ними всіма.

— Ми не знаємо напевне, що він втече, — заперечив Фрейзер, але й сам, мабуть, у це не вірив.

— Він убив трьох людей, і серед них поліціянта, — невблаганно сказав Броуді. — Меґґі навіть не була загрозою, він просто вважав її такою. Він втрачає все, впадає у відчай. Якщо дамо йому шанс, він втече. Або вб’є когось іншого. Думаєте, Воллес подякує вам, якщо це станеться?

Фрейзер неохоче кивнув.

— То так. То так, ви маєте рацію.

Броуді повернувся до мене, коли сержант заводив машину. Здавалося, щось у ньому обірвалося після почутих записів, але я не знав, що вразило його більше: те, що Стракан був убивцею, чи те, що він — батько дитини Елен.

— А ви, Девіде? Я не можу просити вас піти з нами, але був би вдячний. — Куточок його рота здригнувся в спробі всміхнутися. — Нам потрібна вся можлива допомога.

Я не був певен, наскільки дам собі раду з однією рукою, але кивнув. Я зайшов надто далеко. І не збирався відступати зараз. Стракан завдав болю багатьом людям.

І «сааб» Стракана, і позашляховик-«порше» Ґрейс стояли біля будинку. Фрейзер зупинився позаду них — я помітив, що він заблокував їх обох. Коли ми вилазили з «рендж-ровера», вітер бив і штурхав, наче прагнув насильства. Холод погрожував заморозити дощ, який шалено хльостав у всіх напрямках. Броуді зупинився біля «сааба», нахилився, щоб оглянути його шини. Поди­вився на мене, щоб переконатися, що я теж бачу.

Шини були густо обліплені брудом. Коли ми наближалися до будинку, Броуді відступив, дозволивши Фрейзеру перебрати ініціативу. Маєток височів над нами, гранітні стіни здавалися суцільними й невблаганними. Схопивши залізний молоток, кремезний сержант затарабанив у вхідні двері, ніби намагаючись їх зламати.

Зсередини почувся гавкіт собаки, потім відчинилися двері. Ґрейс дивилася на нас з-за ланцюжка безпеки. Вона з полегшенням всміхнулася, коли побачила, хто це.

— Секундочку.

Двері знову зачинилися, вона знімала ланцюжок. Тоді відчинила та відступила, щоб ми могли ввійти.

— Вибачте. Але після вчорашнього…

Синці на її щоці чомусь лише підкреслювали її красу. Але я помітив, що під очима в неї запали тіні, яких не було перед нападом. Нападом, який скоїв її ж чоловік, щоб відвернути увагу від себе.

Я відчув, як моє обурення стягується в жорсткий вузол рішучості.

— Ваш чоловік вдома? — запитав Фрейзер.

— Ні, боюся, немає. Знову пішов на оту свою про­гулянку.

— Його машина перед домом.

Ґрейс була вражена його різкістю.

— Він не завжди її бере. А що, щось не так?

— Ви знаєте, де він?

— Ні, пробачте. Слухайте, не могли б ви сказати ­мені, що відбувається? Чому ви хочете поговорити з Майклом?

Фрейзер проігнорував запитання. Пес шалено гавкав з кухні, дряпаючи пазурами по дверях.

— Ви не проти, якщо ми оглянемо будинок?

— Але я вже сказала, що його тут немає.

— Я все одно хотів би переконатися в цьому сам.

Її очі спалахнули від його тону, і на мить мені зда­лося, що Ґрейс відмовиться. Тоді вона сердито хитнула головою.

— Мені не подобається, коли мене називають брехухою. Але якщо треба.

— Я огляну тут, — сказав Броуді Фрейзеру. — Ви перевірте господарські будівлі.

Ґрейс дивилася, як вони йдуть, досі сердита, але й збентежена.

— Девіде, чому вони шукають Майкла? Що не так?

Мої вагання, мабуть, були достатньою відповіддю.

Уперше вона розхвилювалася.

— Це не стосується того, що відбувається, ні? Вбивства?

— Я не можу сказати. Мені шкода. — Я не міг витримати усвідомлення того, що її світ ось-ось зруйнується.

Від наших голосів у собаки зчинилася істерика.

— О, заради бога, Оскаре, замовкни! — Ґрейс нетерпляче відчинила кухонні двері й виштовхнула ретривера. — Біжи! Надвір!

Пес вихляв хвостом, не помічаючи напруги, коли вона тягла його до задніх дверей кухні.

Броуді повернувся в хол. Коротко похитав головою.

— Немає. Де Ґрейс?

— Пішла заспокоїти собаку. Вона налякана. Мені здається, вона почала здогадуватися, чому ми тут.

Він зітхнув.

— Стракан і за це відповість. Гірко дізнатися, що твій чоловік — убивця, не кажучи вже про те, що дитину має від іншої жінки. — Його обличчя скривилося від болю: — Боже, про що в біса думала Елен?..

— Броуді, — перебив я, але було вже пізно.

Ґрейс завмерла у дверях кухні.

— Місіс Стракан… — почав Броуді.

— Я вам не вірю, — прошепотіла Ґрейс. Вона побіліла.

— Я перепрошую. Не треба вам було цього чути.

— Ні… Ви брешете! Майкл ніколи так не вчинив би. Ніколи!

— Я дуже…

— Забирайтеся! Геть! — Це було радше ридання, ніж крик.

— Ходімо, — тихо сказав Броуді.

Мені не хотілося залишати її саму в такому стані, але я не міг зробити чи сказати нічого, що могло б якось розрадити Ґрейс. Коли ми вийшли надвір, вона обхопила себе руками, її ідеальне обличчя застигло розбитою маскою. Броуді зачинив за нами двері, закриваючи її від очей.

— Боже. Я не хотів, щоб це сталося.

— Але так є. — Я відчув незбагненну злість. — Ходімо знайдемо Фрейзера.

Дорогою до господарських будівель я глибоко натягнув капюшон. Стало набагато холодніше. Здавалося, вітер намагався відштовхнути нас назад, жбурляючись крижаними потоками дощу. Фрейзер саме вийшов із сараю, коли ми обійшли будинок.

— Знайшли щось? — запитав Броуді.

— Краще подивіться самі.

Він повів нас у сарай. Востаннє я був тут зі Страканом, коли ми шукали Ґрейс. Або коли я думав, що вона зникла, — нагадав я собі. Він весь час знав, де вона. Фрейзер підійшов до дальнього кутка, де стояла бензинова газонокосарка. Позаду стояла велика каністра з бензином. Кришки не було — тільки зламаний пластиковий ремінь, що лишився там, де колись було кріплення.

— Є якісь сумніви, що кришка, яку ми знайшли біля фургона, сюди підходить? — запитав Фрейзер.

— Пам’ятаєте, коли в машині дружини Стракана закінчився бензин? Я б на гроші заклався про те, звідки він дістав пальне для пожежі. Господи, хай-но трапиться