Джон Апдайк - Іствікські відьми

природі — у гронах чорниць серед занедбаних місцин біля скель і боліт, у винограді, що зріє в просілій, прогнилій альтанці біля її кухонних вікон, у мурахах, що зводять конічні гранульовані гірки у тріщинах її асфальтованої алеї, у всіх сліпих і непереборних множинностях.

— Тобі як завжди? — спитала Зукі, злегка ніжно, бо Александра, ніби набагато старша за свій вік жінка, зітхнувши, вклала своє тіло в єдину гостинну западину на цій кухні — старе, синє м’яке крісло, аж надто недолуге, щоб тримати його деінде; на швах із нього вилазила набивка, а на кутах його підлікотників, там, де об нього терлося багато зап’ясть, лишилися здорові сірі плями.

— Гадаю, усе ще час для тоніка, — вирішила Александра, бо прохолода, що прийшла кілька днів тому разом зі зливою, ще й досі не минула. — Як у тебе з запасами горілки?

Хтось колись розповів їй, ніби горілка не лише не повнить, а й не подразнює шлунок, як джин. Бо ж подразнення, як фізичне, так і психологічне, є джерелом раку. На нього хворіють ті, хто лишається відкритими до самої його ідеї; усе, що для цього потрібно, — це щоб сказилася одна-єдина клітина. Природа завжди вичікує, пантрує, коли ти втратиш віру, щоб зробити свій фатальний стібок.

Зукі всміхнулася, вже ширше.

— Я ж знала, що ти прийдеш.

Показала новісіньку пляшку «Гордонз» із відрубаною головою кабана, що вирячався помаранчевим оком, прикусивши червоний язик між зубами й закрученим іклом.

Александра всміхнулась, побачивши це дружнє чудовисько.

— Побільше тоніка, будь лаааска. Калорії!

Пляшка тоніка засичала в руках Зукі, ніби сварячись. Може, ракові клітини більше нагадують бульбашки вуглекислого газу, що просочуються в потік крові, подумала Александра. Втім, годі про це.

— А де Джейн? — спитала вона.

— Сказала, що прийде трохи пізніше. Готується до концерту в унітаристів.

— З тим гидким Неффом, — сказала Александра.

— З тим гидким Неффом, — повторила Зукі, злизуючи з пальців хінінову воду й заглядаючи в порожній холодильник у пошуках лайму. Реймонд Нефф викладав музику в старшій школі; це був приземкуватий женоподібний чоловік, котрий, однак, прижив п’ятьох дітей від своєї нечупарної, безкровної дружини-німкені в окулярах у сталевій оправі. Як і більшість хороших шкільних учителів, він був тираном — єлейним і наполегливим; у своїй масній манері він хотів переспати з усіма. Останніми днями з ним спала Джейн. Александра якось була піддалася кілька разів у минулому, але той епізод настільки мало зворушив її, що Зукі, здається, й не помітила його вібрацій, його відбитку. Сама ж Зукі видавалася цнотливою візаві Неффа, але знову ж таки через те, що була вільною не так давно. Бути розлученою жінкою в маленькому містечку чимось нагадує гру в «Монополію»: зрештою обходиш усі поля. Двоє подруг хотіли врятувати Джейн, котра в якомусь обурливому поспіху завжди продавала себе задешево. А ще ця його жахливенна дружина, яку вони засуджували, із тим солом’яним, тьмяним волоссям, підстриженим коротко, ніби газонокосаркою, явним малапропізмом[17] і цією своєю банькоокою манерою вислуховування кожного слова. Коли спиш з одруженим чоловіком, то, в якомусь сенсі, спиш і з його дружиною, тож треба, щоб та не була суцільною прикрістю.

— У Джейн такі прекрасні можливості, — дещо автоматично сказала Зукі, тим часом шаленими мавпячими рухами порпаючись у льодовій машині холодильника й видлубуючи ще кілька кубиків.

Відьма може заморозити воду одним лиш поглядом, проте розморозка подеколи стає проблемою. З чотирьох собак, яких вони з Монті тримали у кращі часи, двоє було срібно-коричневими веймаранерами, і вона лишила собі одного, Генка; зараз він притулився до її ніг в надії, що вона воює з холодильником заради нього.

— Але вона марнує себе, — сказала Александра, заповнюючи тишу. — Марнує в колишньому сенсі цього слова, — додала вона, бо зараз саме тривала війна у В’єтнамі, і ця війна надала цьому слову нового незручного значення. — Якщо вона так серйозно ставиться до своєї музики, їй треба пошукати для неї серйозніше місце, якесь велике місто. Це страшне марнотратство: випускниця консерваторії цигикає на скрипочці перед купкою старих глухих курей у зачуханій церкві.

— Там їй затишно, — сказала Зукі так, ніби їм було незатишно.

— Вона навіть не миється, ти помічала, як від неї пахне? — спитала Александра, вже не про Джейн, а про Ґрету Нефф, а Зукі, за вервечкою асоціацій, без проблем усе зрозуміла: їхні серця билися в одному ключі.

— А ті бабусині окуляри! — згодилася Зукі. — Вона схожа на Джона Леннона.

Вона перекривила серйозне, сумнооке, тонкогубе обличчя Джона Леннона.

— Тумаю, ми фжє мошємо випиць нашь — sprechen Sie wass? — кокетеієлі.

З рота Ґрети Нефф виходив страшнючий неамериканський дифтонг, ніби голосний ламався їй об піднебіння.

Хихикаючи, вони понесли свої напої в «нору» — невеличку кімнатку з облізлими шпалерами з плямистим, збляклим візерунком з винограду й кошиків із фруктами й опуклою штукатуреною стелею з дивним гострим перехиленням, бо сама кімната була наполовину втицьнута під сходами, що вели до схожого на горище другого поверху. Єдине вікно тієї кімнати, надто високе, щоб жінка могла виглянути з нього, не ставши на табуретку, мало ромбові вітражні шибки, товсте скло пузирилося й викручувалось, ніби денця пляшок.

— Капустяний запах, — перебільшила Александра, вмощуючи себе з високим сріблястим бокалом на двомісний диванчик, укритий покривалом з обдертими барвистими френзелями розпущених виноградних лоз. — Він носить його на своєму одязі, — сказала вона, одночасно думаючи, що це чимось нагадує історію про Монті й кабачки, а те, що вона розкриває Зукі такі інтимні подробиці, то це аби та здогадалася, що вона також спала з Неффом. Але чому ж? Там же нема чим вихвалятися. Хоча ні, таки є. Як же він пітнів! От саме через це вона й спала ще й з Монті; і ніколи не чула запаху кабачків. Одним захопливим моментом у тому, що спиш з одруженими чоловіками, є те, яку перспективу вони відкривають тобі на своїх дружин: вони ж бо бачать їх так, як не бачить ніхто. Нефф убачав у бідолашній, мерзенній Ґреті таку собі чудернацьку заквітчану Гайді — духмяний едельвейс, який він привіз із небезпечної, романтичної височини (вони познайомились у франкфуртській пивниці, коли він служив у Західній Німеччині замість того, щоб воювати в Кореї), а Монті… Александра зиркнула на Зукі, намагаючись згадати, що казав про неї Монті. Казав він небагато, будучи таким собі ніби джентльменом. Та одного разу дав маху, прийшовши до ліжка Александри після якоїсь важкої наради в банку, все ще будучи думками там, і бовкнув: «Вона хороша дівчинка, але притягує нещастя. Тобто нещастя