Джон Апдайк - Іствікські відьми

майже цілком для самої віолончелі) другого анданте Бетховенового Квартету № 15 в ля мінорі. Джейн не мала хисту до садівництва, і занедбані зарості рододендрону, гортензій, туй, барбарисів і самшиту довкола її фундаменту приглушували цей потік звуку з її вікон. Це була ера багатьох проголошених прав, і крикливої музики до того ж, коли в кожному супермаркеті крутили власну музак-версію[16] «Satisfaction» і «I Got you, Babe», тож де б тільки не зібралося двоє-троє підлітків, скрізь проголошувався дух Вудстоку. Так неспокійно привертала увагу до себе не гучність, а тембр пристрасті Джейн: ноти інколи плутались, проте лишалися в тому ж похмурому й зосередженому тоні. Александра асоціювала ті темні ноти з темними бровами Джейн і з тією палючою настирливістю в її голосі, що негайно ж вимагала відповіді, створення формули, яка б допомогла розібратися з життям, приборкати його секрети, а не дрифтувати, як оце Александра, вірячи, ніби цей секрет є повсюдний, такий собі елемент без запаху, що витає в повітрі й живить птахів і бур’яни.

Зукі ж не мала нічого такого, що можна було б назвати артистичним талантом, зате обожнювала соціальне життя, а скрутні обставини, що настали після розлучення, змусили її стати дописувачкою місцевої щотижневої газети «Іствікський вісник». Коли вона обходила своїм пружним кроком Док-стрит вздовж і впоперек, дослухаючись до пліток і обговорюючи статки магазинів, яскраві фігурки Александри у вітрині «Гавкучого лиса» чи плакат у вітрині вірменського магазину будівельних матеріалів з оголошенням про камерний концерт в унітаристській церкві з приміткою «Джейн Смарт, віолончель» викликали в неї той же трепет, що й мерехтіння скляної гальки в піску або блискучий четвертак, знайдений на брудному тротуарі, — це було ніби уривок якогось шифру, закопаний серед мотлоху щоденних обов’язків, проблиск комунікації між внутрішнім та зовнішнім світом. Вона любила своїх двох подруг, а вони — її. Сьогодні, набравши звіт з учорашніх зборів Комітету засідателів у міській раді (нудьга: ті ж самі малоземельні вдови, що благають про зменшення податків) і Комітету з планування (кворум не зібрався: Гербі Прінц був на Бермудах), Зукі не могла дочекатися, коли до неї зайдуть випити Александра із Джейн. Зазвичай вони збиралися по четвергах, удома в когось із них. Зукі жила в центрі міста, що було зручно для її роботи, однак її будинок — по суті мініатюрна двоповерхова хатинка 1760 року в такому собі покрученому провулку за Оук, під назвою Гемлок-лейн — багато в чому поступався тому просторому фермерському угіддю — шість кімнат, тридцять акрів, машина-універсал, спортивна машина, джип, чотири собаки, — яке колись належало їм з Монті. Та подруги приносили радість, певну оману, що все добре, або ж перерву на чари; зазвичай для своїх посиденьок вони обирали якусь дивну й барвисту одіж. Александра ввійшла в перській шалі, прошитій золотими нитками, зігнувшись біля бічних дверей на кухню; в руках у неї були, ніби гантелі чи скривавлені речові докази, дві банки її гострого томатного соусу, присмаченого базиліком.

Відьми розцілували одна одну в щоки.

— Тримай, золотце, знаю, тобі більше до вподоби щось сухе й горіхове, але, — сказала Александра з тим тремтячим контральто, що бринить глибоко в горлі, начеб російська жінка каже «бело».

Зукі взяла гостинці у свої, тонші за Александрині, руки; їхні тильні сторони були поцятковані пунктиром вицвілого ластовиння.

— Цьогоріч з якогось дива помідори повалили, як якась чума, — провадила Александра. — Я вже закатала десь із сотню банок, а вчора, коли стемніло, вийшла на город і закричала: «Хрін вам, гнийте собі!»

— Пам’ятаю, щось подібне було одного року з кабачками, — відказала Зукі, старанно ставлячи банки на поличку шафки, з якої вона їх ніколи не діставатиме.

Як і казала Александра, Зукі полюбляла сухі пікантні штуки — селеру, кеш’ю, плов, прецлі — щось таке маленьке, що можна гризти, як ті речі, що тримали на деревах її пращурів-мавп. На самоті вона ніколи не сідала до столу, лише вмочувала в йогурт крекер «Віт сінс», стоячи біля раковини на кухні чи прямуючи до телевізора з 79-центовим пакетиком хвилястих чипсів зі смаком цибулі й міцним бурбоном.

— Я готувала з них геть усе, — сказала вона Александрі, її активні руки миготіли на краях її поля зору, приправляючи оповідь перебільшенням. — Хліб із кабачків, суп із кабачків, салат, фріттату, фарширувала кабачки м’ясом і запікала, різала на скибки і смажила, різала паличками, щоб їсти з соусом, сказитися просто. Навіть молола у блендері й казала дітям мастити на хліб замість арахісового масла. Монті аж впав у відчай; казав, що в нього навіть гівно відгонить кабачками.

Хоча цей спогад і стосувався, з усією приємністю й однозначністю, днів її заміжжя та їхнього достатку, згадка про колишнього чоловіка дещо надламала рамки пристойності й геть відбила намір Александри засміятися. З-поміж них трьох, Зукі була розлучена менше всього й до того ж наймолодша. Вона була стрункою рудою, волосся спадало їй по спині рівно підстриженим снопом, а її довгі руки були оздоблені ластовинням кедрового кольору олівцевої стружки. Вона носила мідні браслети й пентаграму на дешевому тоненькому ланцюжку навколо шиї. А от що Александрі, з її важкими еллінськими рисами обличчя з двома ямками, дійсно подобалось у зовнішності Зукі — це її зичлива мавпяча опуклість: великі зуби Зукі видовжували її профіль під маленьким носом у вигині, такому собі виступі, особливо верхньої губи, яка була довшою й мала складнішу форму, ніж нижня, була трохи припухла обабіч від центру, через що навіть мовчанка жінки видавалась грайливою, мовби вона весь час смакувала веселинки. Її очі були кольору ліщини, круглі й посаджені доволі близько одне від одного. Зукі моторно рухалася посеред гармидеру своєї кухні: все звалене в купу, раковина заляпана, а попід нею — запах злиднів, що тягнеться крізь усі іствікські покоління, що проживали тут і залишили свої латки в тих сторіччях, коли ще старі, обтесані вручну будинки на кшталт цього не вважалися милими. Однією рукою Зукі дістала з полички шафки банку «Плантерс бір натс», страх цукристих, а другою — з прогумованої решітки на раковині — маленьку тарілочку з візерунком «пейслі» й латунними обідками, щоб висипати їх на неї. Хрустячи коробками, вона висипала на тарілку гірку крекерів, довкола шматка сиру гауда в червоній шкірці й паштету з супермаркету, ще й досі загорнутого в обгортку фольги з намальованим усміхненим гусаком. Сама таріль була грубо зліплена з коричнюватої глини, пофарбованої й обробленої так, щоб нагадувати краба. Рак. Александра боялась його й бачила його емблему всюди в