Джон Апдайк - Іствікські відьми

молюска, що стоїть на голові у стулковому відерці, ногою забиваючи їжу в рот! — скрізь були подлубані дощем. Пісок, намокнувши, прибрав кольору цементу. Її одяг (та й навіть білизна) поприлипав до шкіри, тож вона відчула себе якоюсь статуєю Сігала[15], чисто-білою, все плетиво її кісток і судин ніби лизнув якийсь туман. Александра прокрокувала до кінця очищеного громадського пляжу, до стіни з широким верхом, і назад. Дійшла до парковки й підняла свої мокрющі еспадрильї там, де й залишила їх, — біля купки Ammophila breviligulata. Її довгі, ніби стріли, стеблинки виблискували, їхні краї розм’якли від дощу.

Вона відчинила дверцята свого «субару» і повернулася, щоб гучно погукати Вуглика, який зник десь за дюнами:

— Сюди, песику! — покликала ця величава повна жінка. — Сюди, хлопчику! Сюди, мій хороший!

На погляд молодих людей, що скупчилися зі своїми змоклими, укритими піском рушниками й ганебними дрижаками під сірим дашком роздягалки й навісом хибарки-піцерії (пофарбованим у кольори помідорів і сиру), Александра виглядала на диво сухою, з її важкої коси не вибилося й волосинки, а на її парчевій куртці жодної мокрої плями. Саме такі непояснéнні враження й поширили у нас в Іствіку чутки про відьом.

Александра була мисткинею. Не використовуючи нічого, крім зубочисток і столового ножа з неіржавійки, вона витискала й видовбувала невеличкі лежачі й сидячі фігурки, завжди жіночі, у барвистих костюмах, намальованих поверх оголених контурів; їх продавали по п’ятнадцять і двадцять доларів у двох місцевих крамничках, що звалися «Дзявкучий лис» і «Голодна вівця». Александра гадки не мала, хто їх купує і для чого, чи то пак — для чого вона їх виготовляє або ж хто направляє її руку. Дар скульпторства зійшов на неї разом з іншими силами, у той період, коли Оззі перетворився на кольоровий пил. Одного ранку вона відчула імпульс, поки сиділа за кухонним столом, діти були в школі, а посуд — вимитий. Того найпершого ранку вона скористалася пластиліном однієї з доньок, але зрештою довірилася глині поверх напрочуд чистого каоліну, який сама викопувала з невеличкої ямки біля Ковентрі — слизького, голого берега, вкритого болотистим білим ґрунтом, на задньому подвір’ї старої вдови, за оброслими мохом уламками вуличного туалету й шасі довоєнного «б’юїка», за моторошним збігом такого самого як той, на якому батько Александри їздив до Солт-Лейк-Сіті, Денвера, Альбукерке й самотніх містечок поміж ними. Він продавав робочий одяг — комбінезони й сині джинси — ще до того, як вони увійшли в моду, ще до того, як вони стали народним одягом світу, костюмом, що відкинув минуле. Береш власні мішки до Ковентрі й платиш удові дванадцять доларів за мішок. Якщо вони надто важкі, вона допомагає підняти: як і Александра, вона була сильна. Попри свої щонайменше шістдесят п’ять, вона фарбувала волосся у блискучий мідний колір і носила бірюзові й маджентові брючні костюми, настільки облиплі, що шкіра під ременем збивалася у схожі на сосиски валики. Це було мило. У цьому Александра вбачала послання собі: старіти може бути й весело, якщо зберігати силу. Вдова могла похизуватися високим конячим реготом і великими золотими сережками-кільцями, вона завжди відгортала своє мідне волосся, щоб продемонструвати їх. Одненький-двійко півнів виконувало свою непевну, бундючну прогулянку серед високої трави цього занедбаного подвір’я; задній бік убогого дощатого будинку цієї жінки обдерся до сірого дерева, однак фасад був пофарбований у біле. Александра, з просілим від ваги вдовиної глини задом свого «субару», завжди верталася з цих поїздок збадьорена і звеселена, сповнена віри в те, що світ тримається на жіночій змові.

В певному сенсі, її фігурки були примітивні. Зукі, чи, може, то була Джейн, охрестила їх її «крихітками» — куценькі жіночі тіла чотирьох-п’яти дюймів завдовжки, часто безликі й без стоп, скручені чи зігнуті в лежачих позах і важчі, ніж здаються, якщо взяти їх в руку. Здавалося, люди віднаходили в них якесь заспокоєння й виносили їх із крамничок сталим, безладним потічком, що повнився влітку, але не припиняв текти навіть у січні. Александра виліплювала їхні оголені форми, проколюючи пупки зубочисткою й ніколи не забуваючи зробити зарубку, що натякала на щілинку вульви, протестуючи таким чином проти фальшивої гладкості того місця в ляльок, з якими бавилася в дитинстві; затим малювала їм одяг: іноді пастельні купальники, іноді до неможливого тісні сукні в дрібний горошок, зірочку чи лінії, як у мультяшному океані. Двох подібних фігурок не існувало, хоча всі вони й були сестрами. Її дії диктувалися вірою в те, що подібно до того, як ми щоранку вдягаємо одяг на свою наготу, так і тут слід краще малювати, а не вирізати його на цих первісних тілах з ліпленої глини. Вона обпалювала їх по дюжині за раз у невеличкій шведській електричній пічці, встановленій у майстерні біля кухні — незавершеній кімнаті, зате з дерев’яною підлогою, на відміну від сусідньої — комірчини з ґрунтовою долівкою, де зберігалися старі горщики для квітів і граблі, сапи, гумові чоботи й секатор. Будучи самоучкою, Александра займалася скульптурою вже п’ять років — ще з часів, що передували розлученню, вклад у яке, як і більшість проявів її розквітлої індивідуальності, зробила й ця справа. Її діти, особливо Марсі, хоча Бен із малим Еріком також, просто ненавиділи цих крихіток, вважали їх сороміцькими, а одного разу, одержимі агонією сум’яття, потрощили партію, що саме холонула; втім нині вони вже змирилися з ними, мовби з дефективними сестричками. Діти зроблені з глини, яка, певною мірою, лишається м’якою, хоч у їхніх губах і проявляються непоправні вигини, а в очах згущується глянс уникнення.

Джейн Смарт також мала нахил до мистецтва — музики. Щоб якось зводити кінці з кінцями, вона давала уроки гри на піаніно й час від часу заміняла диригентів хору в місцевих церквах, одначе справжньою її любов’ю була віолончель; її вібродзвонні, меланхолійні тони, вагітні печаллю деревини й тінистою величчю лісу, в пізні, осяяні місяцем години теплих ночей линули з прочинених вікон-ширм її невеличкого фермерського будиночка, що тулився поміж безлічі подібних до нього серед покручених доріг зведеного у п’ятдесятих масиву, що мав назву Коув-гоумз. Її сусіди, що мешкали на своїй ділянці в чверть акра, чоловік із дружиною, дитина й собака, виходили, розбуджені, щоб обговорити, викликати їм поліцію чи ні. Вони рідко робили це, знічені і, може бути, налякані чимось оголеним, пишнотою й печаллю в грі Джейн. Здавалося, що простіше повернутися в ліжко, заколисуючись двострунними шкалами, спершу третіми, затим — шостими, етюдів «Поппер», або, знову і знову, чотирма тактами сплетених шістнадцятих нот (написаних