Михайло Булгаков - Скорочено Майстер і Маргарита

коли Стьопа вже майже впав на підлогу і слабкою рукою дряпав одвірок. Просто із дзеркала вийшов хтось маленький, але дуже широкоплечий, вогняно-рудий, із рота його стирчало величезне ікло, що спотворювало й без того потворну фізіономію. Його називали Азазелло. Він звернувся до Воланда — мессір й попросив дозволу викинути Стьопу до біса з Москви. Спальня закружляла, Стьопа вдарився об одвірок головою і подумав, що помирає.

Але він не помер. Коли Лиходєєв розплющив очі, то побачив, що сидить на камені, біля його ніг плескається море, а позаду — гарне місто у горах. Стьопа пішов по воді до берега, де стояв якийсь чоловік. Стьопа став перед ним на коліна й благав сказати, що це за місто. Йому відповіли, що Ялта. Стьопа стиха зітхнув, впав на бік, стукнувся головою об каміння і знепритомнів.

Глава 8

ДВОБІЙ ПРОФЕСОРА І ПОЕТА

У той час, коли Стьопа втратив свідомість у Ялті, вона повернулася до Івана Миколайовича, який прокинувся після тривалого сну. Деякий час він згадував, як міг опинитися в незнайомій кімнаті з білими стінами і дивним столиком з якогось металу. Він згадав, що знаходиться у клініці, пригадав загибель Берліоза, але ці думки не викликали сьогодні сильного зворушення. Він побачив кнопку дзвінка і натиснув її. У ногах його ліжка спалахнув циліндр з написом "Пити", потім вискочив напис "Няня". Іван не знав, що робити з цим циліндром, аж доки випадково не натиснув кнопку на слові "Фельдшериця". У кімнату увійшла повна жінка в чистому білому халаті. Вона привіталася з Іваном, але той не відповів, так як вважав цей ранок зовсім не добрим. Жінка запросила Івана брати ванну. Коли він побачив, як вода широким струмом наливається у ванну, він, хоча і вирішив не розмовляти з жінкою, не витримав й іронічно зауважив: "Яку "Метрополі". Але жінка відповіла, що тут набагато краще, що такого обладнання нема навіть за кордоном, що кожен день у клініці бувають інтуристи. Згадка про інтуриста примусила Івана пригадати вчорашнього консультанта, і він мало не почав розповідати жінці про Понтія Пілата, але стримався, зрозумівши, що воно їй ні до чого.

Після ванни Івану видали все необхідне і повели у величезний кабінет, який він назвав про себе "фабрика-кухня". Тут його розпитували все про його минуле життя, про близьких і далеких родичів, їхні хвороби тощо, потім міряли температуру, стукали молоточками, брали кров. Нарешті його відпустили у свою кімнату, де він поснідав. З'ївши і випивши все, що йому запропонували, Іван вирішив дочекатися найголовнішого у цьому закладі і вже у нього добитися уваги до себе і справедливості. І він дочекався. Невдовзі після сніданку двері відчинилися і в кімнату Івана увійшло багато народу в білих халатах. Попереду йшов чоловік років сорока п'яти з пронизливими очима і ввічливими манерами. Весь почет з повагою ставився до нього, тому вихід вийшов дуже урочистий, Іван порівняв його з Понтієм Пілатом. Почет залишився стояти, коли доктор Стравінський, так він відрекомендувався Івану, сів на табурет біля ліжка. Йому подали аркуш, на якому було записане все, про що розпитували Івана перед сніданком. Стравінський сказав кілька слів іншому доктору на маловідомій мові, а Іван знову пригадав Пілата, що теж говорив латиною. Одне слово примусило Івана здригнутися, і слово це було "шизофренія", яке вимовив учора іноземець на Патріарших ставках.

Стравінський ніби радів всьому, що говорили йому і на все відповідав "славно". У першу чергу він запитав Івана, чи правда той поет. Іван відповів ствердію, але вперше в житті відчув огиду до поезії і до власних віршів. Іван вирішив, що настав час виконати свій намірі почав розповідати про вчорашні події. Доктор не дивувався, слухав уважно, ставив доречні питання. Івану він здавався дуже розумним, так що поет змушений був визнати, що й серед інтелігенції попадаються розумні люди. Закінчивши свою розповідь про інтуриста, Понтія Пілата, Аннушку, кота і Берліоза, Іван висунув вимогу, щоб його відпустили. Стравінський погодився це зробити, якщо Іван впевнений, що він нормальний. Іван, хоча і думав деякий час, все ж твердо сказав, що він нормальний. Тоді Стравінський запропонував розсудити логічно і перелічив всі дії Івана вчорашнього вечора: як він шукав невідомо кого з іконою на грудях і свічкою у руці, як прийшов у кальсонах у ресторан, як там когось побив, як в'язали його, як телефонував у міліцію з будинку для божевільних і просив прислати кулемети. Поки професор говорив, Іван ставав все більш похмурим. Професор запитав, куди Іван має намір піти в першу чергу, як вийде з клініки. Той відповів, що, звичайно, у міліцію і говоритиме про Понтія Пілата. Професор сказав своє "славно" і велів відпустити Івана, але цю кімнату залишити за ним, навіть білизну не міняти, бо через дві години він знову буде тут. Іван стривожено запитав, чому професор так впевнений у цьому. Той пояснив: як тільки Іван у кальсонах, адже він не збирається заїхати до себе на квартиру, хоча професор йому й натякав, прийде у міліцію і почне розповідати, що зустрів чоловіка, який знав Понтія Пілата — він миттю опиниться тут знову. Іван відчув, що не знає, як діяти і потребує поради. Професор Стравінський сказав, що йому краще залишитись тут і відпочити, а у міліцію можна й написати, необов'язково ж самому бігати і шукати інтуриста. Іван погодився і попросив дати йому папір і перо. Стравінський звернувся до товстої жінки і велів дати коротенький олівець, а Івана попросив не напружувати мозок й сьогодні не писати, бо той, кого шукає Іван, нікуди не дінеться. Професор подивився пильно Івану в очі і попросив пам'ятати, що йому тут допоможуть. Іван позіхнув і заспокоївся.

Через мить вже нікого не було у кімнаті: ні Стравінського, ні почту. За ґратами вікна красувався гай і виблискувала річка.

Глава 9

ВИТІВКИ КОРОВ'ЄВА

Никанор Іванович Босий, голова житлового товариства дому № 302-біс на Садовій вулиці, де мешкав покійний Берліоз, був у страшних клопотах. У північ приїхала комісія, визвала Никанора Івановича і сповістила про смерть Берліоза. Рукописи комісія забрала з собою для подальшого розгляду, а житлова площа покійного перейшла у розпорядження житлового товариства. Чутка про смерть Берліоза рознеслась миттю, і від того часу Никанор Іванович не знав спокою: його замучили заявами, в яких викладались